Письменники - ЮВІЛЯРИ!

Юнак з великим серцем.

5 грудня 90 років від дня народження Григора Михайловича Тютюника - письменика - прозаїка.

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району   на Полтавщині. Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників. Коли Григору було шість років, заарештували батька. З тих пір Григір його так і не бачив. З мамою стосунки у хлопчика були непрості. Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталія Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Під їх опікою почав майбутній письменник свою освіту.

Потім було навчання в ремісничому училищі, куди пішов Григір лише тому, що там давали сяку – таку одежину і сімсот грамів глевкого хліба.   З 1951 по 1955 служив на Тихоокеанському флоті. Починав писати Григір Михайлович російською мовою. Українською почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника – відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання.

Майже більша половина написаного Григором Тютюнником – про дітей і для дітей, яких він любив по – особливому. За книги«Климко» та «Вогник далеко в степу» удостоєний літературної премії імені Лесі Українки. Письменник у своїй творчості обрав жанр традиційний для нашої літератури — оповідання, повість –«Дивак», «Нічний злодій» ,«Зав’язь», «Син приїхав», «Дикий», «Лісова сторожка»,«Холодна м’ята», «Іван Срібний», «Деревій». Помер Григір Тютюнник у Києві 6 березня 1980року.

Батько Піноккіо

24 листопада минає 195 років від дня народження італійського письменника Карло Коллоді.

Карло Коллоді (справжнє ім’я Лоренціні), автор книги «Пригоди Піноккіо», народився 24 листопада 1826 року у Флоренції у родині Доменіко Лоренціні, який служив кухарем у маркіза Гінорі. Карло був старшим із десятьох дітей. Влітку їх відвозили у містечко Коллоді, на батьківщину матері.

Саме назву містечка свого дитинства Карло, зайнявшись журналістикою, взяв за псевдонім, з яким увійшов до літератури.Після початкової школи Карло пішов учитися до семінарії. Під час війни за незалежність Італії (1846 та 1860 pp.) служив добровольцем в армії. Повернувшись у Флоренцію, почав займатися журналістикою та літературою.

Він був репортером і редактором патріотичних газет і журналів, видавав політико-сатиричні журнали  «Ліхтар» та «Перепалка», упорядкував Тлумачний словник італійської мови. У цей час письменник опублікував декілька збірок своїх оповідань: «Плямочки», «Очі та носи», «Забавні нотатки» та ін.

З початком нової війни проти Австрії у 1859 р. Коллоді знову пішов добровольцем на фронт, вступив до Наваррського кавалерійського полку. У 1860 р. він повернувся з війни і працював над новими романами, комедіями і сатиричними оповіданнями.

Спроби писати для дітей почалися з перекладів чарівних казок Шарля Перро (1875 р.).

Великий успіх письменникові приносить повість для дітей «Подорож Джаннеттіно по Італії», що вийшла друком 1876 року. Впродовж 1878 – 1881 років він видає цілу серію книжок про Джаннеттіно – веселого, ледачого, трохи боягузливого італійського хлопчика, котрий любить добряче попоїсти.

Та світове визнання одержала книга Коллоді «Пригоди Піноккіо, або Історія однієї маріонетки», з героєм якої першими познайомилися читачі римської  «Газети для дітей» у 1880 році. Журнальний варіант друкувався під назвою «Історії одного буратіно» (італійською мовою буратіно означає дерев’яна лялька) і за задумом письменника  мав закінчитися смертю героя, якого повісили. Та така кінцівка викликала цілковите неприйняття юних читачів. Коллоді був змушений оживити дерев’яного чоловічка, і через три місяці на сторінках  журналу з’явилося продовження його пригод.

Остаточний варіант казкової повісті вийшов окремим виданням у 1883 році під назвою «Пригоди Піноккіо, або Історія маріонетки».

Казку було перекладено 87 мовами. Українською мовою книга Коллоді побачила світ у перекладі Ю. Авдєєва 1967 р. під назвою «Пригоди Піноккіо».

Популярність казкового героя Коллоді надзвичайно велика. Покинувши звичні сторінки книжок, маленький дерев’яний хлопчик вийшов на театральні сцени, на екрани телевізорів.

У 1956 р. популярному герою на його батьківщині було споруджено бронзовий п’ятиметровий пам’ятник з сюжетами про його пригоди. На п’єдесталі викарбовано: «Безсмертному Піноккіо – вдячні читачі віком від чотирьох до сімдесяти років».

Ця казка об’єднує дітей різних країн, вчить їх жити у мирі, любові та злагоді». Недаремно італійці жартуюють, що Піноккіо невідомий лише у тих країнах, де немає дітей.

Найцікавіше, що з цією книжкою пов’язане одне зовсім справжнє диво. У тому січні 1883 р., коли казку закінчили друкувати в Італії вперше, за багато тисяч кілометрів від сонячної Флоренції, у далекій засніженій Росії народився той, хто через багато років по-своєму розповів історію про дерев’яну ляльку Буратіно.

Карло Коллоді не мав сім’ї. Він помер у 1890 р. (через сім років після появи на світ «Пригод Піноккіо») від нападу астми. У Флоренції на одному непомітному будинку встановлено меморіальну дошку зі скромним написом: «Тут в 1826 році народився Карло Лоренціні Коллоді – батько Піноккіо».

Живий у слові поміж нас

85 років від дня народження українського поета,

автора пісні "Чорнобривці" Миколи Сингаївського

Сингаївський Микола Федорович народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області.

Друкуватись почав ще навчаючись у школі.

Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія».

Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з’явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

У 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Панасович Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей.

У 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського.

Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру.

Микола Сингаївський багато подорожував. Об’їхав весь колишній Радянський Союз — від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, під палючої Кушки до засніженого Мурманська.

Помер 22 лютого 2013 року.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/mikola-singayivskiy-biografiya-korotko

Я світом жив, я жив у боротьбі

85 років від дня народження українського письменника-шестидесятника, режисера, актора, сценариста, поета.

Народився Микола Вінграновський у місті Первомайськ Миколаївської області. Там і здобув середню освіту.

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Вже через два тижні від початку занять здібності Вінграновського помітив Олександер Довженко і запросив його навчатися у Москві, у ВДІКу. Ще студентом Микола Вінграновський зіграв головну роль у фільмі "Повість полум'яних літ", за яку отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва М. Вінграновський повернувся вже дипломованим кінорежисером.Йому вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка, зокрема, "Дочка Стратіона" (1964р.); "Берег надії" (1967р.) і "Дума про Британку" (1970р.), в яких він також зіграв акторську роль.

За його режисурою знятий також ряд документальних фільмів: "Слово про Андрія Малишка" (1983р.), "Щоденники О. П. Довженка", "Щоденник. Довженко. 1941—1945" (1993р.), "Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького" (1993р.), "Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи" (1994р.), "Галич — столиця князя Данила Галицького" (1995р.) та "Гетьман Сагайдачний" (1999р.).

Літературна діяльність Миколи Вінграновського почалася у 1957 році з добірки поезій, опублікованій в кількох журналах, зокрема у "Пельмені", "Жовтні" ("Дзвін"), «Вітчизні» і «Прапорі» ("Березіль"). У 1961 році у "Літературній газеті" вийшла добірка 12-ти поезій.

Перша збірка Миколи Вінграновського "Атомні прелюди" побачила світ 1962 року.

Миколу Вінграновського включають до переліку "письменників-шістдесятників", однак він сам не зараховував до цього покоління, стверджуючи, що "немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік".

Друга поетична збірка "Сто поезій" вийшла у 1967 р., однак після цензури віршів у ній залишилося. У 1971 році вийшла збірка "Поезії", у 1978 р. — "На срібнім березі". У цей же період поет багато працює над дитячими творами.

Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей.

Помер Микола Вінграновський 26 травня 2004 року у Києві після тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі.

Вільна птиця-Дніпрова Чайка

Дніпрова Чайка – українська письменниця, яка посіла помітне місце в дитячій літературі, тематично і жанрова розширивши її.

Людмила Олексіївна Березіна (справжнє прізвище письменниці) народилася в селі Карлівка, тепер Зелений Яр на Миколаївщині, у сім’ї священика. У 1879 році вона закінчила Одеську приватну жіночу гімназію.

Потім вчителювала, посилено вивчала українську мову, літературу.

Людмила Олексіївна стояла на захисті знедоленого народу, української культури і мови. Вона написала чимало віршів, оповідань, лібрето дитячих опер. У 1885 році побачили світ її перші вірші «Вісточка» та «Пісня», надруковані під псевдонімом Дніпрова Чайка. У тому ж році Людмила Березіна переїхала в Херсон до свого чоловіка Ф. Василевського. Разом із ним вона стала активним членом Херсонської громади, пропагує твори Т. Шевченка, передових російських письменників, за що зазнає переслідування з боку влади. За цих обставин Дніпрова Чайка переїздить на Київщину.

Наприкінці 1895 року родина Василевських повертається до Херсона. Тут Дніпрова Чайка знову бере активну участь у громадській діяльності, за що її у 1905 році заарештовують. Останні роки тяжко хвора письменниця жила в родині старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині.

Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 в с. Германівці на Київщині. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Великий добрий велетень британської літератури Роальд Дал

«Я пишу тільки про те, що захоплює дух або смішить»

(Роальд Дал)

Сторінки життя і творчості

Роальд Дал народився 13 вересня 1916 р. в мальовничій частині Великої Британії, яку називають Уельс, у невеличкому містечку Лландаффі. Його батьки, Харольд і Софі Дал, були вихідцями з Норвегії, вони дали ім’я своєму синові на честь легендарного полярного дослідника, норвежця Амундсена, котрий здійснив подорожі на Південний і Північний полюси. Батькам хотілося, щоб їхній син також відкривав невідоме, і вони не помилилися. Роальд Дал торував нові шляхи в галузі художньої літератури, він уважається одним із визначних митців сучасності.

Батько Роальда рано помер, і його матері Софі довелося самій виховувати шістьох дітей. Вони здобули прекрасну освіту, але ніколи не забували і своїх коренів, норвезької мови, скандинавських казок і щороку їздили в Норвегію, щоб відвідати бабусь і дідусів.

Мрійливому Роальду було важко звикнути до суворих правил пансіонів, де йому довелося навчатися (пансіон Святого Петра в м. Уестон-Супер-Маре, школа «Рептон» в м. Кенті). Він дуже любив спорт (крокет і плавання), став навіть капітаном дитячої футбольної команди. Найкращими його шкільними спогадами були шоколадні плитки фабрики «Кедбері». Вони мали різний смак, і школярам пропонувалося дегустувати й записувати свої враження від солодощів. Під час таких дегустацій, до яких учні ставилися надто серйозно, у Роальда виникло бажання самому створювати нові сорти шоколаду. Ці дитячі розваги згодом знайшли художнє втілення в його повісті-казці «Чарлі і шоколадна фабрика».

Після завершення навчання хлопець пішов працювати в нафтову компанію, щоб мати можливість поїхати в далекі країни. Так юнак опинився в Східній Африці — Танзанії, де вивчив мову місцевих мешканців — суахілі. Після англійської і норвезької, якими Р. Дал володів з дитинства, це була ще одна мова, яку він добре знав. Інтерес до вивчення мов він зберігав протягом усього життя. Де б не бував письменник, намагався пізнавати мову й культуру іншої країни.

Коли розпочалася Друга світова війна, Р. Дал пішов до національної армії добровольцем. Він навчився керувати літаками і був зарахований до Королівських повітряних військ. Нерідко майбутній письменник опинявся в складних ситуаціях, буквально за крюк до загибелі — падав із літаком у пустелі, горів, був важкопоранений. За станом здоров’я він не міг далі продовжувати воювати, але не залишив військової справи — був призначений військовим аташе в СИГА. Усі враження, що пережив, Роальд переносив на папір.

Після війни Р. Дал повернувся додому. Він займається літературною працею, пише про війну, Африку, дитинство. Письменник одружився з відомою американською актрисою Патрісією Ніл, у них народилося п'ятеро дітей. «Якби я не мав дітей, я б ніколи не писав дитячих книжок», — зазначав Р. Дал. Усього він написав сімнадцять книжок для дітей. Найвідомішими з них є «Чарлі і шоколадна фабрика», «Джеймс і гігантський персик», «Матильда».

Письменник був нагороджений визнаними преміями Великої Британії і міжнародної спільноти: 1983 р. — Уїтбредівською премією (за прилучення широкого кола людей до читання), усесвітньою премією «Фентезі» (за досягнення в галузі фантастичної літератури), 1988 р. — премією за найкращу дитячу книжку (за твір «Матильда»).

Твори письменника перекладено десятками мов світу, у тому числі українською мовою повість-казку «Чарлі і шоколадна фабрика» переклав 2005 р. Віктор Морозов за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича.

Цікаво знати

У селищі Великий Міссснден (графство Бакінгемшир, Велика Британія), де Р. Дал жив і творив майже тридцять років, створено незвичайний музей. Крім будинку, де зібрано книжки, фільми, малюнки до творів письменника, для відвідувачів відкрито великий сад із персиковими деревами, тунелями, золотими рибками в басейні. У Музеї Р. Дала відвідувачам дозволяється не лише роздивлятися експонати, але й грати, малювати, перевдягатися, бешкетувати. Тут грають у ті ігри, які письменник придумував для дітей.

Він вірив в силу слова

90 років від дня народження українського письменника Бориса Харчука

Борис Микитович Харчук народився в бідній селянській родині. Швидко минати літні босоногі дні, повільно проходили зимові — часто в хаті при вікні, бо не завжди мав у що взутися. З чотирьох дітей , яких доля подарувала селянам Микиті й Анастасії Харчукам, Борис був найстаршим. А виростало у простій селянській сім’ї Харчуків четверо: старший — Борис, менший — Іванко та дві дівчинки — Віра й Надія. Не підросли двійнята, повмирали ще немовлятами. Недовго ходив по рідній землі й Іванко, зів’явши, не розквітнувши… Чи не став фатальним для нього той день, коли на хуторі неподалік Дзвинячої енкаведист виводив на

розстріл матір Анастасію, розтинаючи небо лункими пострілами… та Бог її врятував.

Харчук був першим редактором дитячого журналу «Малятко».

Б. Харчук виробив власний світогляд і тверді переконання. В літературі він був реалістом, писав часом аж надто похмуро, але вірив у перемогу загальнолюдського. Йому боліла аморальність суспільства, до якої довела потворна політична система. Усі лиха на власній землі і поза її межами він пояснював втратою моральності. Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності.

Через правдивість творів його книги вилучали з бібліотек, і на самого навішували ярлики націоналіста, і намагалися нізащо не допустити до звання Шевченківського лауреата. Хоч за такі тексти мав би стати нобеліантом.

У творчому доробку Бориса Харчука — 5 романів, 31 повість, близько сотні оповідань, півсотні нарисів та статей.

Психологічний портрет на основі спогадів про митця

     “Для Б. Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б. Харчука.

     …Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано», — адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

      Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Б. Харчука… Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

     …Б. Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.

     Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого” (За С.Гречанюком).

    “…Його сформувало хліборобське середовище у Лозах, що поряд із Вишнівцем. Сюди він повсякчасно повертався – і в мить творчого піднесення, і тоді, коли зусібіч цькували. Щоб не впасти у прірву озлобленості, не опинитися в глухому куті зневіри…

     “Ось цю калину, – показує Роксана Харчук (вона літературознавець, працює в Інституті української літератури НАНУ), – посадили бабуся і тато… Тут, у Лозах, біля свого дому, тато багато писав… У садку, вгорі, де відкривається гарний краєвид, і досі є три пеньки, де він сідав. Зазвичай писав, поклавши зошит на коліно. Така пілігримська манера письма. Іноді виносив туди столик…” (В. Вербич).

      „Ні з ким так цікаво не було мені розмовляти, як з Борисом… Я не раз бачив, як він у Києві чи в Ірпіні відвідував міські базари – любив розмовляти з людьми, занотовувати в записник чи запам‘ятовувати цікаві слова, приказки, простонародні вислови. Саме тому така багата мова його творів, зокрема „Волині” та „Кревняків”. Моя дружина не раз казала, що після Харчука не може читати інших письменників – нудно, не та мова” (Іван Гнатюк).

    “Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності” (Петро Ротач).

    “Борис Харчук важкувато писав, але які у нього блискучі речі” (А.Дімаров).

   „Слово – не значок, не символ, це, перефразовуючи вже відоме, – сорочка духу народу” (Б.Харчук).

    “Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Руси наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель. Збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідне подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу” (Борис Харчук, 1986).

З нагоди 70-річчя від дня народження української письменниці Наталки Поклад пропонуємо Вам ознайомитися з її творчістю.

Читайте та вивчайте разом з дітьми чудові вірші знаної української поетеси!

Більш детальна інформація за наступними посиланнями:

https://pilipyurik.com/ukrainskie.../842-poklad-natalka

http://ukrainka.org.ua/natalka-poklad-poetry

http://abetka.ukrlife.org/pokladn.html

http://tekstover.in.ua/1336/

15 серпня - 250 років від дня народження Вальтера Скотта

Вальтер Скотт (1771-1832) - відомий англійський поет, романіст, народжений у Шотландії.

Його вважають основоположником жанру історичного роману. Успіх його творів пояснюється унікальною мовою, яскравими, живими описами і легкістю стилю. Саме в романах з найбільшою повнотою проявився літературний геній письменника. Навіть сімейно-побутові конфлікти він пов'язав з долями нації й держави, із розвитком суспільного життя. Творчість Скотта справила величезний вплив на європейську та американську літератури.

       Бальзак розглядав його романи як зразки художньої досконалості, Стендаль вважав його батьком сучасних романістів, Гетте відгукувався про нього з найбільшим схваленням, Бєлінський захоплювався ним, Пушкін  називав його "шотландським чарівником". Сотні тисяч читачів у всіх кінцях Європи з нетерпінням чекали його нових творів, які відразу ж переводилися на кілька мов і виходили багатьма виданнями. На мотиви його творів художники  писали картини, а композитори - опери. Сотні європейських письменників складали романи "в манері Вальтера Скотта". Історик,  знавець серця людського, що створив, подібно Шекспіру , цілі натовпи живих людей з найрізноманітнішими характерами  і пристрастями, - таким здавався Скотт своїм захопленим читачам.

Мудрець який захоплювався боксом.

БЕРНАРД ШОУ - видатний критик свого часу і найславетніший - після Шекспіра - драматург, який писав англійською мовою.

І в цей день - 26 липня - йому б виповнилося 165 роки.

Джордж Бернард Шоу уславився серед сучасників якщо і не мудрецем, то людиною приголомшливо гострого розуму і мови, схожого на лезо бритви.

Ми розповімо цікаві факти і випадки з життя саркастичного письменника.

Шоу єдина людина, удостоєна одночасно і Нобелівської премії з літератури і премії "Оскара" (1938, за сценарій фільму "Пігмаліон" ).

Письменник відмовився від грошової частини Нобелівської премії з літератури, проте прийняв медаль лауреата.

Відомо, що драматург захоплювався боксом і навіть виступав на змаганнях.

Середню освіту хлопчик отримував в Дубліні. Він змінив чотири школи і дуже ненавидів кожну з них. У 15 років він кинув школу і пішов заробляти клерком в земельній конторі. Він працював дуже старанно і через дуже малий проміжок часу його підвищили на посаді головного касира.

До 20 років він приймає рішення виїхати з Дубліна в Лондон. Він сказав такі слова: «Англія захопила Ірландію. Що залишається мені? Підкорити Англію!»

Приїхавши до Англії, він вже твердо вирішив, що стане великим письменником. Він ходив на роботу вдень, а вночі сідав писати романи.

Але друкувати молодого амбітного письменника поки не поспішають. Але Шоу хоче писати і влаштовується критиком в музичну газету «Хорн». Писав він дуже багато, про все, про всіх і постійно.

На питання про те, які 5 книг ви б взяли з собою на безлюдний острів, драматург відповів, що взяв би 5 книг з чистими сторінками.

Помер Шоу 2 листопада 1950 року. За його бажанням тіло його було спалено без всяких обрядів, а прах змішаний з прахом дружини і розсипаний в його улюбленому саду.

115 років від дня народження — української поетеси, літературного критика , діяч української культури -  

Олени Теліги. 

Народилась 21липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою.

  У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі.

   Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, і у 1926 році одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

 Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності. У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача.

 За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

 Що варто знати про Олену Телігу?

•  За своє коротке життя поетеса не видала жодної власної збірки, всі вони були опубліковані після її смерті. Відомо всього 38 віршів.

• Батько Олени Теліги за фахом був інженером-гідротехніком. Викладав у Московському інженерному училищі.

•  Своє життєве кредо – служити рідній країні – О.Теліга написала у творі “Пломінний день”

• На думку літературознавців, поезія Олени Теліги нагадує поезію Лесі Українки.

ЇЇ КНИГА ЗМІНИЛА АМЕРИКУ

210 років від дня народження  американської письменниці,борця за ліквідацію рабства, авторка роману "Хатина дядька Тома"  Гаррієт Бічер-Стоу.

 

    Народилася 14.06.1811 р. в Лічфілді в штаті Коннектикут, в сім'ї сільського пастора. У 13 років вона стала працювати вчителькою в школі, відкритою її старшою сестрою.

    Одружившись з професором богослов'я, вона повністю присвятила себе сім'ї - няньчила дітей, шила, готувала, впорядковувала дім. А щоб допомогти чоловіку, писала розповіді для місцевих газет. Вона мала дивовижну здатність писати швидко, без помарок, примостившись на краєчку кухонного столу.

     Так продовжувалося років 15. Але одного разу відбулася подія, яка, здавалося б, ніяк не могла торкнутися звичайної хатньої господарки: Конгрес США прийняв закон про збіглих рабів. Відтепер плантатори отримували право переслідувати своїх негрів не тільки в південних, рабовласницьких штатах, але і на півночі країни, де рабство було заборонено. Цей закон обурив Гаррієт. Місіс Стоу вирішила написати книгу, яка примусила б людей усвідомити всю жорстокість рабства. За словами сина Гаррієт, ця ідея прийшла до неї під час служби в храмі. Перед її очима виникла сцена смерті старого негра. Прийшовши додому, вона негайно узяла ручку і папір і записала видіння. Так, досі мало кому відома місіс Стоу, почала створювати головну книгу свого життя.

     Разом з подругою місіс Даттон вона зробила подорож на південь. Досить було раз побачити, як живуть раби в маєтку, щоб уявити картину в цілому. Те, чого не доставало уяві, відтворювали звіти щодо процесів над плантаторами, зустрічі із збіглими рабами, їх розповіді. Все, що побачила Гаррієт в поїздці, вона описала в романі.

     Головним прототипом свого героя дядька Тома письменниця вважала цілком конкретну людину. Одного разу в руки їй попалася автобіографія негра на ім'я Джоши а Хенсон. Пізніше Гаррієт зустрілася з ним, і вони стали друзями. Довго розповідав він їй про нелегке життя, доповнюючи живою розповіддю те, що написане в автобіографії.

     За декілька місяців був написаний роман "Хатина дядька Тома". Роман було надруковано в 1851 р. в журналі, а в 1852 році він вийшов окремою книгою. Успіх роману перевершив усі очікування. Бічер-Стоу зробилася відразу всесвітньо відомою письменницею. Цей твір потряс Америку, тому що він став першим реальним відображенням в американській літературі трагічного життя чорношкірих рабів. Коли вже в роки Громадянської війни в США президент Аврам Лінкольн випадково зустрів Стоу, то був здивований її крихкістю і скромністю.

    "Так, значить, Ви і є та сама маленька жінка, яка написала книгу, що викликала велику війну?" - запитав він.

    Згодом ці слова не раз цитували історики і літературознавці.

Роман був переведений на безліч мов, витримав величезну кількість перевидань.

     З усіх боків лунали голоси: все в книзі брехня, вигадка, перебільшення. З'являються книги, в яких автори намагаються зобразити картину життя на півдні Америки ідилічними фарбами. У цій обстановці Гаррієт прагнула довести, що все, про що вона розповіла, правда. Гаррієт вирішила написати книгу, засновану на документальних матеріалах, справжніх фактах. Газетні хроніки, опис особистих вражень, свідоцтво негрів - лягло в основу її нової праці.

У 1853 році письменниця випускає книгу "Ключ до хатини дядька Тома", що складається з двох томів. Тільки так можна було примусити ворогів замовкнути.

    Питання про звільнення негрів, про вибір мирного або кровопролитного шляху дискутується і в наступній книзі письменниці "Дред; повість про Прокляте болото". У інших романах Бічер-Стоу торкалася суспільних питань, в тому числі, про жіноче рівноправ'я.

     Померла Гаррієт Бічер-Стоу 1 липня1896 р. у Флориді.

БАТЬКО УКРАЇНСЬКОГО БЕСТСЕЛЕРА

70 років від дня народження Василя Шкляра

Народився 10 червня 1951 в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. У місті Звенигородка він закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), і потім вступив на філологічний факультет Київського університету, де завершив навчання 1973-го. Водночас навчався (за обміном студентів) на філологічному факультеті Єреванського державного університету – студіював вірменську мову й літературу.

Працював у пресі. У 1986 році перейшов на творчу роботу.

Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».

Член Спілки письменників України з 1978 року, Асоціації українських письменників з 1999 року.

Друкувати свої твори почав ще школярем, з 1967 року. Окремими виданнями вийшли книжки прози «Перший сніг» (1976), «Живиця» (1982), «Черешня в житі» (1983), романи «Праліс» (1986), «Ностальгія» (1989), «Ключ» (1999), «Елементал» (2001), «Кров кажана» (2003), «Залишенець» («Чорний Ворон», 2009) та ін.

1988-1998 роки – займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід – зокрема, подробиці операції з порятунку сім’ї Джохара Дудаєва після його загибелі – Шкляр потім відтворив у романі «Елементал» (2001).

У березні 1998 році був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

2000–2004 — головний редактор видавництва «Дніпро»

У 2015 році став одним з лідерів партії «СС Галичина».

 

Василь Шкляр цікаві факти

Цього письменники критики називають “батьком українського бестселера”.

 Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників.

 Шкляр володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької.

 Письменник заборонив перекладати свої книги на російську мову.

 Дружина першою читає рукописи письменника

 Кращі книги: “Залишенець. Чорний ворон”, “Репетиція сатани”, “Елементал”.

У своїй літературній діяльності письменник принципово жодного разу не скористався спонсорською допомогою, не прийняв жодної державної нагороди.

ТАЄМНИЦІ ДОЛІ

130 років від дня народження Михайла Булгакова

Михайло Опанасович Булгаков народився 15 травня 1891 в Києві в багатодітній і дружній родині професора, викладача Київської духовної академії.

Закінчивши Першу Київську гімназію, Михайло, продовживши сімейні традиції, вступив до Київського університету на медичний факультет.

М.Булгаков захоплювався архітектурою та музикою.

У 1913 році майбутній письменник одружився з Тетяною Лаппа.

Навесні 1916 «ратником ополчення другого розряду» закінчив університет і пішов працювати в один з київських госпіталів. Влітку того ж року майбутній письменник отримав перше призначення і восени приїхав в маленьку земську лікарню Смоленської губернії, в село Нікольське. Тут він почав писати книгу «Записки юного лікаря».

У 1918 р він повернувся до Києва. Наприкінці серпня 1919 більшовики, залишаючи Київ, розстріляли сотні заручників. Булгаков, до цього всіма правдами і неправдами уникав мобілізації, відступав з білими. У лютому 1920 року, коли почалася евакуація Добровольчої армії, її звалив тиф. Отямився Булгаков в зайнятому більшовиками Владикавказі.

У 1921 році він переїхав до Москви, влаштувавшись в газету «Гудок». В цей час Булгаков пише дуже багато.

З 1923 року він був зарахований до Спілки письменників. Незабаром одружився на Л. Є. Білозерській.

1924 – 1928 – Булгаков Михайло Опанасович пише такі книги, як «Дьяволиада», «Фатальні яйця», «Собаче серце» (1925р), «Біла гвардія», «Зойкина квартира» (1926р), «Багряний острів» (1927р), «Біг» (1928р). І, звичайно ж, «Майстер і Маргарита», над якою він починає працювати в 1928-му році.

У 1929 році відбулася зустріч з Є. С. Шиловскою, яка з 1932 року стала третьою і останньою дружиною письменника. До 1930 року багато п’єс перестали друкувати і з’являтися на сцені.

Відносини Булгакова з Радянською владою складалися досить складно і неоднозначно. Чимало його творів побачили світ лише за часів правління Сталіна, який високо оцінював творчість Булгакова.

Помер 10 березня 1940 року в Москві від важкої спадкової хвороби нирок.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/bulgakov-biografiya-korotko

Цитати Булгакова

"Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо у тих, хто сильніше вас. Самі запропонують і самі все дадуть!"

"Той, хто любить, повинен розділяти долю того, кого він любить".

"Щастя як здоров'я: коли воно в наявності, його не помічаєш".

"Недобре таїтись в чоловіках, що уникають вина, ігор, суспільства чарівних жінок, застільної бесіди. Такі люди або тяжко хворі, або таємно ненавидять оточення".

"Друга свіжість - ось що нісенітниця! Свіжість буває тільки одна - перша, вона ж і остання. А якщо осетрина другої свіжості, то це означає, що вона тухла!"

"Встигає усюди той, хто нікуди не квапиться".

"Тільки через страждання приходить істина... Це вірно, будьте спокійні! Але за знання істини ні грошей не платять, ні пайка не дають. Сумно, але факт".

"Можливо, гроші заважають бути симпатичними. Ось тут, наприклад, ні у кого немає грошей, і усі симпатичні".

"На злочин не ідіть ніколи, проти кого б він не був спрямований. Доживіть до старості з чистими руками".

"На світі існує тільки дві сили: долари і література".

"Досить погнати людину під пострілами, і вона перетворюється на мудрого вовка; на зміну дуже слабкому і в дійсно важких випадках непотрібному розуму виростає мудрий звіриний інстинкт".

"Злих людей немає на світі, є тільки люди нещасливі".

"Письменник завжди буде в опозиції до політики, поки сама політика буде в опозиції до культури".

АНДРІЙ КУРКОВ: УСПІШНИЙ І НЕЗАЛЕЖНИЙ

60 років від дня народження

   

    Народився 23 квітня 1961 року в с. Будогощі Ленінградської області (Росія). Письменник, журналіст, кіносценарист.

    З раннього дитинства живе у Києві. 1983 року закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. З 1985 по 1987 служив охоронцем в Одеській виправній колонії № 51.

   Закінчив Школу перекладачів японської мови. Працював редактором видавництва “Дніпро”, сценаристом на кіностудії О. Довженка, викладав у Белл Колледжі (Кембридж, Англія). З 1988 року член англійського ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993) та Національної спілки письменників (з 1994). 1998 року став член Європейської кіноакадемії. З 1998 — постійний член журі премії Європейської кіноакадемії “Фелікс”. У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу “Юне слово”.

Писати почав ще в старших класах. Нині він є автором 13 романів та 5 книжок для дітей. За його сценаріями поставлено понад 20 художніх і документальних фільмів. Курков — єдиний письменник країн пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів. Його найпопулярніший роман “Пікнік на льоду” було продано в Україні накладом 150 тисяч примірників — більше, ніж будь-яку іншу книжку будь-якого іншого сучасного українського письменника. Книги Куркова перекладені 36 мовами.

У 2012 році нагороджений відзнакою «Золотий письменник України».

Одружений з Елізабет Шарп (консультант у Британській радів Україні), має трьох дітей.

Невтомна Емма Андієвська

90 років від дня народження

Емма Іванівна Андієвська - українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Вона створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX століття.

Емма Андієвська народилася у Донецьку 19 березня 1931 року. Батько письменниці був хіміком-винахідником, мати була агрономом за освітою і пізніше працювала вчителькою біології. Через дуже часті важкі хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам'ять. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом - у 1939 році - до Києва. У дев'ятирічному віці майбутня письменниця перечитала найвідоміші твори світової літератури. Початок війни застав родину Андієвської у Києві. Тоді ж загинув батько письменниці - його було безпідставно розстріляно радянською владою. У 1943 році діти з матір'ю виїхали на Захід. Родина жила в Берліні, Мюнхені, Парижі, Нью-Йорку.  Письменниця має американське громадянство. У 1957 році вона закінчила Український Вільний Університет. Нині письменниця живе у Мюнхені (Німеччина), де інтенсивно працює над своїми творами. Емма Андієвська є автором близько 20 поетичних збірок, кількох романів, книжок новел і казок. За «Роман про людське призначення» одержала престижну міжнародну премію Антоновичів. Виставки її малярських робіт організовувалися у США, Канаді, Німеччині, Франції, Австралії, Бразилії, Швейцарії, а також - в Україні. 

235 років від дня народження Вільгельма Грімма - німецького вченого, казкаря, мовознавця.

Ми приносимо користь світу, бо в цьому весь зміст, вся радість життя.

Брати Грімм

 Якоб Людвіг Грімм і Вільгельм Карл Грімм народилися відповідно 4 січня 1785 року і 24 лютого 1786 року в Ханау поблизу Франкфурта.

В сім'ї було дев'ять дітей, лише шість з яких пережили дитинство. Вони провели своє раннє дитинство в «ідеалістичній» сільській місцевості.

Робота батька З 1790 по 1796 р. родина Грімм жила неподалік від будинку магістрату Гессен, а батько працював на принца Гессена.

Однак коли Якобу було 11 років їх батько, Філип Вільгельм помер, і сім'я переїхала в тісну квартиру. Через два роки також помер їхній дідусь, залишивши їхню матір надіятися тільки на себе.

Обидва брата вступили у гімназію Фрідріха в місті Кассель, а потім обидва вчилися філософії й праву в Марбурзькому університеті.

У 20 років брати почали лінгвістичні та філологічні дослідження, які завершиться потім законом Грімм та збором і виданням народних казок.

У 1808 р., Якоб був назначений головним бібліотекарем короля Вестфалії, а в 1812 р. брати Грімм опублікували свої перші томи казок.

У 1830-х роках брати отримали посади в Геттінгенському університеті. Якоб був призначений професором і головним бібліотекарем в 1830 р., а Вільгельм став професором у 1835 р.

В останні роки брати працювали над словником німецької мови – Deutsches Worterbuch – , перший том якого публікуються в 1854 році.

Якоб був холостяком, але Вільгельм був у шлюбі з Доротею Вілд, дочкою фармацевта. В них було четверо дітей.

Вільгельм помер у Берліні 16 грудня 1859 р., в той час як Яків продовжував роботу над словником, аж до його смерті в Берліні 20 вересня 1863 року.

Брати поховані на цвинтарі при церкві Святого Матвія в Берліні (район Шенеберг)

Брати Грімм почали збирати народні казки в 1807 р. у відповідь на хвилю інтересу до німецького фольклору.

В 1810 р. Грімм підготували рукопис колекції декількох десятків казок, які вони записали, запросивши казкарів в свій дім.

У 1812 р. брати опублікували збірник з 86 німецьких казок в збірці під назвою «Дитячі й сімейні казки». В 1814 р. вони опублікували другий том з 70 казок.

Вони є одними з найбільш відомих казкарів Європи. Найбільш відомі їх казки: «Мізинчик», «Білосніжка і сім гномів», «Бременські музиканти», «Спляча красуня»,« Червоний капелюшок», «Попелюшка», «Заєць і їжак», «Вовк і семеро козенят», «Шість лебедів», «Шестеро увесь світ обійдуть», «Гензель і Гретель», «Три ледарі», «Розумна Ельза», «Дурень Ганс», «Семеро хоробрих», «Невдячний син», «Розумна дочка».

МАЙСТЕР УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

 150-років від дня народження Леся Мартовича (1871 – 1916), українського письменника і громадського діяча

   

   Ле́сь Марто́вич (Олекса Семенович Мартович) народився 12 лютого 1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Городенківський район, Івано-Франківська область) у родині сільського писаря. Його батько самотужки навчився грамоти, що допомогло йому піднятися з наймита до писаря, стати «взором порядного, непідкупного громадянина», авторитетним серед односельчан. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку і сад. За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давньогораввінського єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство і був вигнаний з єврейської общини.

    Із 1882 Лесь Мартович — учень Коломийської гімназії. У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). Батько не мав змоги утримувати сина в університеті, і тому Мартовичу доводилося розраховувати тільки на себе. Займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893), одержуючи мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагувавІван Франко.

Працював у Львові, Дрогобичі, Городку і Стрию. Починаючи з 1905 року, важко хворів. Його навістив одного разу І. Франко. Помер 11 січня 1916 у селі Зубейки, похований у с. Монастирок. У будинку, в якому жив Л. Мартович, наразі міститься школа в селі Зубейки Львівської області.

Літературна творчість

   

Лесь Мартович — автор 27 оповідань. Свої новели з селянського життя Лесь Мартович писав покутською говіркою.

    Писати Лесь Мартович почав ще в гімназії. Перше оповідання «Не-читальник» було написане в 1889. Мартович — письменник сучасного йому села, тематично дуже близький до Василя Стефаника та Марка Черемшини. Входив до так званої «Покутської трійці». Його герої — селяни з найвіддаленіших сіл Західної України. У своїй творчості письменник відходить від народницьких канонів; він нерідко розвиває глибокі соціально-економічні корені класової нерівності на селі («Мужицька смерть»). Мартович змальовував односельчан, глибоко люблячи їх. Виразна риса його художньої манери — поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Мартовичу образи селян у повісті «Забобон».

ДАР ПРАВДИ

120 років від дня народження українського письменника та перекладача, одного із найвизначніших прозаїків українського «розстріляного відродження», жертви сталінського терору Валер'яна Підмогильного

Цікаві факти про письменника

• Валер’ян відвідував церковну школу. 1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.

• Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер.

•  Джерелом натхнення була французька література.

• На стіні у Валер’яна довгий час висів портрет Зігмунда Фрейда.

• Дослідники кажуть, що В. Підмогильний на чверть століття випередив творчі пошуки французьких письменників-інтелектуалів, зокрема Сартра.

• Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

Так у 1920—1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині.

• Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського.

• Разом з Євгеном Плужником у 1926–1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме.

• 8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації.

•  Поки письменник був під арештом він писав листи своїм рідним, збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

• Деякі твори В. Підмогильного оцифрувала Національна парламентська бібліотека України. Повна бібліографія видань творів В. Підмогильного упорядкована працівниками Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка.

•  Дніпропетровський міський телевізійний театр у 2011 році презентував документальний фільм про відомого українського письменника-дніпропетровця Валер'яна Підмогильного.

                                     ЖАГА ДО ЖИТТЯ

145 років від дня народження американського письменника Джека Лондона

Цікаві факти з біографії письменника

    В кінці 1875 в США вибухнув гучний скандал: американська преса навперебій розповідала про нещасну Флорі Веллман, яка намагалася в пориві відчаю застрелитися після того, як відомий астролог професор Вільям Чейні, з яким вона жила, дізнавшись про вагітність Флори, став наполягати на аборті. Все, втім, закінчилося добре: ім’я Чейні було спаплюжено на все життя, а Веллман отримала лише легке поранення і 12 січня 1876 народила в Сан-Франциско хлопчика, якому дала ім’я Джон. Джон Гріффіт Чейні, він же Джек Лондон. 

       Після народження малюка Флора залишила його на якийсь час на піклування своєї колишньої рабині Вірджинії Прентісс, яка залишалася для Лондона важливою людиною протягом усього його життя. 

      В кінці того ж 1876 року Флора вийшла заміж за Джона Лондона, інваліда і ветерана Громадянської війни в США, після чого забрала малюка до себе назад. Саме тоді хлопчик отримав ім’я Джон Лондон. 

Трудове життя Джека Лондона почалося рано: продавець ранкових і вечірніх газет, хлопчик в кегельбанів, прибиральник в парку, робочий консервної фабрики. Потім почалися морські пригоди. Добра Вірджинія позичила хлопчикові 300 доларів, на які була куплена стара шхуна, і незабаром 14-річного «капітана» прозвали «Принцом устричних піратів» за незаконну ловлю креветок і крабів біля набережної Сан-Франциско. Потім була служба в рибальському патрулі і плавання матросом на промисловій шхуні «Софі Сазерленд» до Японії і в Берингове море.

 Вісімнадцятирічний хлопець, після походу безробітних на Вашингтон і проведеного у в’язниці місяця, по-перше, докладно познайомився з соціалістичними ідеями, а по-друге, остаточно прийняв рішення стати письменником. Не вистачало освіти. Лондон вступив до середньої школи, але залишився незадоволений темпами навчання і кинув її. Самостійно підготувавшись, Джек успішно склав іспити в Каліфорнійський університет і провчився три семестри. А потім закінчилися гроші.

 Джек Лондон був і золотошукачем на Алясці, і всю Америку перетинав на даху вагона, вирушив на російсько-японську війну, на острови Тихого океану і в найстрашніші нетрі Лондона для своїх романів … 

Працездатність Джека Лондона була неймовірною: 15-17 годин літературної праці кожен день! Тому і написано ним за не таку вже довгу письменницьку кар’єру близько 40 книг. 

Джек Лондон був найбільш високооплачуваним письменником Америки. Вже до 1907 року (до 30-ти років) він був дуже заможною людиною, його гонорар доходив до 50 тисяч доларів за книгу (на ті часи це була фантастична сума).

 Джек Лондон був соціалістом, а крім того – першим в історії американським письменником, який заробив своєю працею мільйон доларів. 

В останні роки Лондон переживав творчу кризу, в зв’язку з чим став зловживати алкоголем (згодом кинув). Останні роки він страждав від ниркового захворювання (уремії), що супроводжувалася сильними болями. Від них він рятувався морфієм. У ніч 22 листопада 1916 року трапився особливо сильний напад. Швидше за все, Лондон не розрахував дозу морфію. Коли вранці 40-річного письменника знайшли, він уже вмирав... …

Джерело: https://dovidka.biz.ua/tsikavi-fakti-pro-dzheka-londona/