Творчість читачів

Максим Байлюк. Учень 3 - А класу ЗОШ №4. Народився і живе у м. Барі. Займається в музичній школі по класу фортепіано. Хобі – малювання, бальні танці. Любить тварин, особливо собак.
Випадок з життя братів
 
  Жила собі сімя горобців. Тато Сень, мама Дзінь і троє синів– Чін, Чан, Чун. Чан, хоч найменший, але дуже розумний. Чун був дуже рухливим, а Чін -задирака. Одного разу, восени, тато і мама полетіли за їжею. А синочки - горобчики залишились самі. Чан запропонував погратися.  Чін сказав:
- Давайте поборімося, дізнаємося хто з нас сильніший? А Чун запропонував: - Давайте політаємо! Брати погодилися. Чун дав команду:
- Приготувалися до польоту! Раз, два, три! Полетіли!.
  Політ не вдався, крильця не сильні і пташенята впали на землю, прямісінько на рудого товстого кота. Кіт відкрив здивовані очі і подумав “Що  це на мене впало ? ”  Він розвернув голову і побачив горобенят.  “ Можливо я їх зїм? “
  Горобчики побачивши кота швидко поскакали. Кіт не гаяв часу і кинувся за ними.


  Прилетіли до гнізда тато і мама та побачили, що в гніздечку немає горобенят тай перелякалися. - Де наші дітки? Чому вони не  послухали нас? Тато оглянувся і побачив, що рижий кіт біжить за його синами. Зібравшись з силами тато Сень і мама Дзінь полетіли на допомогу дітям. Били крильцями, грудьми, клювали  голову,  лапи. Зляканий кіт нявкаючи втік.
  Батьки перемогли!!! Така сила батьківської любові. Тато синочків трішки насварив, щоб більше так не робили. Зажила сімя горобців весело і щасливо.

     Грузевич Євген. Учень 3-А класу ЗОШ № 4. Проживає у с. Пляцина Барського району. Має багато друзів. Любить читати книги, малювати. Мріє стати письменником.
У страху очі великі
    На краю села, в маленькій хатинці, жили дід, баба,онучка та Курочка. Кожен день вони за водою ходили, воду носили. Дід воду несе, вода з відра хлюп- хлюп- хлюп. Баба за дідом поспішає, водиця з відерця хлюп- хлюп- хлюп. Онучка за бабаю йде, а водиця з відерця хлюп- хлюп -хлюп. Курочка за онучкою поспішає, а водиця на землю плюх- плюх -плюх. Одного разу пішли вони по воду, зачерпнули води і додому ідуть. Попереду дід виступає, а за дідом бабка поспіває, за бабкою онука, за онукою Курочка ледве встигає. Проходять повз груші, а на гілочці груша висить, давно вона визріла, набридло їй на гілці висіти.”Хто б допоміг мені з гілочки впасти!”- думає груша. Тут налетів Вітерець непосидючий, грушу хитнув і зріла груша з гілочки бух– бух, та прямо дідові під ноги.
  Від несподіванки злякався дід, злякалась баба, злякалась онучка та Курочка. Вони відра покидали, вода розлилася,коромисла в різні боки відлетіли.
Від страху вони ніяк не опам'ятаються. Курочка кудахче:
-Як це я врятувалась ?
Онучка голосить:
-Собака на мене наскочив!
Бабці вовк привидився, а дідові - лютий ведмідь.
  З того часу і кажуть:
- У страху очі великі. Бачать те, чого немає!








  Кащенко Марія учениця 3-А класу
              ЗОШ №4.  Подобається малювати, відвідувати дитячу бібліотеку та читати книги,
любить творити вироби власними руками.  
                                                                           
                                                                                      
                       Вазон
   
    Була собі чарівна країна. В тій країні була школа, а в тій школі жили вазони, і не один вазон, а цілих чотирнадцять.Один із них був таким, що всім хотілося на нього сказати Засміяйко. Це не тільки хочеться так сказати , насправді так його всі називали. Його так називали тому, що з нього всі сміялися, адже він був пізній, тобто пізно розцвітав. Тоді коли всі вазони цвіли і красувалися своїми квітами  він сумував від надсміхань. Всі решта вазонів не знали, і навіть не здогадувалися, що він також може зацвісти.
     Ось настала зима. Одного зимового ранку у Засміяйка з'явилися некрасиві пуплянки. Вазони, як завжди знову почали насміхатися з нього. Але незабаром через декілька днів  Засміяйко закрасувався великими , красивими, червоними квітами. І нарешті, всі вазони побачили, який він став красивий, поважний та з  захопленням стали розглядати його.Тепер вони помітили його незвичайну красу і з цього часу стали Засміяйка поважати.


                                  Сонечко
   Встало сонечко з -під хмарки,
Посміхнулося усім.
Стали всі радіти та сміятись.
Сонце встало, сонце!
Діти поспішають в школу.
Ось який чудовий ранок!

                                 Хом'ячок
Йшов собі Хом'ячок. Баче йде Лиска - сестричка, а хом'ячок каже: - Ти куди Лиско йдеш?
 А лиска йому: - На полювання, теля вкраду. І пішла собі в один бік, а Хомячок в інший. Ішов він,  ішов, аж раптом зустрів Вовка. Хом'ячок питає його: - Ти куди Вовчику йдеш?
- Йду ягня можливо вкраду .
А Хом'ячок йому у відповідь: - Ох ви , Лиска і Вовк не надійтеся від чужого добра щастя не будете мати.
   Не красти чуже!

         
          Бібліотека моєї мрії
за такою темою розпочато конкурс дитячого малюнка з використанням комп'ютерних програм.


Шаталов Роман ЗОШ № 2 4 -в клас



Петлик Антон ЗОШ № 2 4 -в клас




Юзько Галина ЗОШ № 1  3 - а  клас


Газінська Богдана 16 років


Вітання нашим матусям! 

Перше слово - мама !
Найрідніша в світі мама. 
Скільки днів вже не спала,
Берегла і захищала.
Допоможе в скруту ненька,
Приголубить, обійме.
Скаже слово мені тепле
І засвітить сонце золоте.
Як же її не любити?
Як же її не кохати?
Найрідніше слово МАТИ,
      Завжди буду пам'ятати!  

 (Сторож Аня 4-й клас)

*** 
Бажаю, щоб мама була щаслива,
і в очах маминих завжди сяяла радість! 

(Сторож Богдан 4-й клас) 

***
Мамо, я тебе вітаю з 8 березням! Нехай всі твої
бажання збудуться. Будь, як зірка в небі, як весняний
підсніжник в снігу! 

(Жаврук Діма 3-й клас)

*** 
Дорога матусю, я тебе вітаю!
Щастя, радості, добра,
вірних друзів і тепла,  я тобі бажаю! 

(Юзько Галинка 3-й клас) 

*** 
Я, бажаю в цей день, своїй мамі, всього найкращого.
Щоб вона, завжди була такою ж красивою, розумною, милою, щасливою, а найголовніше здоровою. 
Хай всі хвороби тебе покинуть, а зло обминає стороною.
З 8 березням тебе мамо! 

 ( Петлик Антон 4-й клас)

*** 
 Мамо, я тебе вітаю! Щастя, радості
 бажаю, й ще трішки любові, адже ти моя і більше нічия!

(Шаталов Рома 4-й клас) 



***
 Шинкаренко Богдана народилась у місті Бар, яке славне іменем Бони Сфорци, що дала місту нову назву замість міста Ров.
     З раннього дитинства любить захоплюючий світ літератури, музики, танцю.
Навчається у  10 класі ЗОШ № 1 .
 Крила надії
    За вікном стукотів дощ, пожовкле листя кружляло від подиху вітру і утворювало різні зигзаподібні фігури. Хоча осінь тільки-но прийшла, та  вже встигла налякати холодними пронизливими вітрами.
   Було вже далеко за північ, та в одному із вікон будинку ще жевріло світло. Темноволоса дівчинка лежала у ліжку і уважно вдивлялась на монітор комп’ютера. Із колонок лунала музика, веселі і разом з тим схвильовані голоси доносились до неї. А на екрані з’явились дівчата, які на ковзанах повільно линули по льоду.
-          Запрошуємо п’яту учасницю Подолянко Діну! , - пролунав голос ведучого.
   І під гучні оплески на льодовому полі з’явилися ця ж сама темноволоса дівчина у темно – червоному вбранні. Зазвучала музика. Легкими повільними рухами вона впевнено почала танцювати. Очі були напружені, а одночасно і безтурботні. Вона відчувала неабияку насолоду від танцю. Музика звучала ритмічніше, а рухи її ставали складнішими та швидшими. Та Діну це не злякало. Вона була упевнена у собі. Раптом щось трапилось, щось пішло не так і … Із карих очей дівчинки побігли сльози , а обличчя перекосилося від болю. Вона життєво вийняла диск із комп’ютера і розламала його навпіл.
   Жаль, що пам'ять не можна так легко очистити, як переламати цей диск…
   Жаль ! Дівчина закуталась ковдрою і з переповненими очима сліз так і заснула. Уже майже півроку всі її ночі цим і закінчувались. Згадка про роковий виступ , сльози і сон, який також не давав їй позбутись від реальності. Вона не змогла повірити в те, що все закінчилось, не могла собі уявити, як житиме без ковзанів, блискучого льоду , відчуття радості польоту, від нововивченого фігурного елемента. Невже це кінець ?!
   Навіть, перебуваючи у лікарні, вона і подумати не могла, що все так серйозно.
   Навіть і тоді, лежачи із перебинтованою головою та у гіпсі, у неї були плани, їх було безліч, плани на подальші номери. Та вердикт лікаря і батьків повернув її зі світу ілюзій.  «Більше ніякого спорту, ніяких змагань, ніякого фігурного катання. Ще раз твій організм таких травм не перенесе, » - майже в один голос говорили батьки з лікарем. Після цих слів все її життя пішло шкереберть . І хоча як довго вона вмовляла  тата, як не просила лікаря дати їй хоч надію на повернення в спорт, все було марно…
   Будильник набридливо дзвенів, сповіщаючи про початок нового дня. Діна неохоче встала із ліжка і почала готуватись до школи. Вона робила це тихо, не хотіла будити батьків. Швидко випивши чаю, взявши із собою бутерброд, вона вибігла із дому. Було прохолодно. Вітер дув у лице і розносив опале листя у різні куточки. Похмуре осіннє небо ніби віддзеркалювало настрій дівчини. Діна якось дивно усміхнулась,дивлячись у небо. Раніше вона не любила осінь, а сьогодні помітила у ній подругу. Тільки осіннім дощам і небу вона могла розповісти, як важко їй на душі.
   У школу вона прийшла досить рано. Підходячи до класних дверей, вона призупинилась, прислухаючись до знайомих голосів.
-          Ти знаєш, мені уже набридло бачити її завжди сумні очі.
   Так, мені її трохи шкода, але ця її депресія вже надто довго тягнеться.
-          Не можу з тобою не погодитись, Марічко. Так, це вже занадто. На ковзанах життя не закінчується. Чи ти помітила, що з Діною навіть неможливо спілкуватись. Подумками вона далеко – далеко.
Діна похмуро відступила від дверей. Так, вони говорили правду. Вона відчувала, що змінилась, але невже вони,її подруги, не розуміють, що не так просто викинути 10 років свого життя. Не могла вона зараз безтурботно розмовляти та пліткувати з ними. Їй стало боляче пліткувати з ними. Їй стало боляче, прикро через те,що її не розуміють.
   Зробивши вигляд, що нічого не чула, вона повільно зайшла у клас.
   Уроки закінчилися, всі поспіхом збирали підручники і розходилися по домівках.
      Зазвичай Діна у цю пору завжди поспішала, бо потрібно було бігти на тренування, та тепер їй нікуди спішити, тому вона затримувалась. Задзвенів телефон. На дисплеї висвітився невідомий номер.
-          Діно, привіт ! Це – Лара, - прозвучав до болю знайомий голос.
   Після травми вона довго не спілкувалася з подругою, щоб позбутися всього, що її нагадувало про минуле.
-          Привіт, - відповіла Діна.
-          Діно, я так давно тебе не бачила. Ми всі дуже сумуємо за тобою. Сьогодні приїжджає Стас. Ми збираємося його зустрічати. Можливо, ти теж приїдеш?
   Діна відчула таке відоме, та давно забуте відчуття - це була радість. І хоча  минуле і приносило їй біль, тривогу, та все ж дзвінкий голосок подруги, приїзд Стаса, її доброго друга, партнера, якого навіть могла назвати братом, було для неї приємною новиною.
-          Так, звичайно, я прийду.
-          Ми з нетерпінням чекаємо зустрічі з тобою, - сказала Лара.
   У дівчинки на лиці засяяла посмішка. Так, сьогодні вона їх побачить. Як же вона засумувала за близькими для неї людьми: тренером, дівчатами. Які ж вони для неї дорогі, вони для неї - друга сім’я. І за Станіславом вона сумувала. Він ще два роки назад виїхав на навчання у Лондон, приїжджав тільки на канікули.
   Дівчинка швидко написала мамі повідомлення, що затримується у подруги, і легкою ходою попрямувала на зустріч своєму минулому. Її русяве волосся грайливо піддував вітерець, а на обличчі з’явилась щира посмішка. Її переповнювало щастя, а це було головне.
   Через півгодини дівчина вже йшла по коридору Палацу спорту.
   Кожна секунда, кожен крок наближав її до дверей, за якими були друзі, спогади. Серце билося все швидше і гучніше, вона відчувала його стукіт, він бринів у вухах, проходив по всьому тілу. Усі думки були якісь далекі, затуманені.
   Ось її рука доторкається до дверної ручки…Мить і …Обійми,радісні голоси.
-          Діно, Діно… Ми тебе з нетерпінням чекали…
   Дівчинку оточили подруги. Вони щось розповідали, щебетали, їх очі світилися щирістю.
   Діна тільки тепер зрозуміла, що саме їх і не вистачало їй, саме за ними вона сумувала, і які вони їй дорогі.
-          Діно Олегівно, радий вас бачити, - почувся голос Дениса Вікторовича.
   Діна ставилась до нього, як до батька. Тренер підійшов і міцно обійняв свою ученицю.
-          Ну, все – все, годі сентиментальності,- усміхаючись сказав він. – З хвилини на хвилину має з’явитися ще один гість, наша гордість – Стас.
   Діна помітила, що ніде немає ковзанів. Зазвичай, дівчата складали їх на полички, та зараз вони були пусті. Карі очі її наповнилися слізьми. Вона здогадалася, що дівчата навмисне поховали їх. Такий  незначний прояв уваги, та як приємно від нього стає на душі.
   Через деякий час з’явився сам винуватець зустрічі. Чорнявий хлопець із світло-блакитними очима стояв із сумками у руках, усміхнено оглядаючи всіх присутніх.
   І знову шум і гам звучав у залі. Всі кинулися до приїжджого. Діна була не винятком. Вона дуже раділа зустрічі.
   Деякий час всі сиділи і розмовляли. Хлопець розповідав про Лондон,змагання, конкурси, виступи ,навчання. А дівчата про своє і рідне, знайоме,наболіле.
   А потім на прохання тренера Стас взяв гітару. Сівши на стілець, задумався.
-          Пісню, яку я вам заспіваю, я почув випадково. Її грав юнак. Вона миттю пройняла мене,зачарувала, дала мені сили відкатати програму, не заради перемоги, заради себе. Не знаю, чи зумію я передати її, як той юнак, але постараюсь.
  Задумливість зникла з його лиця, а блакитні очі наповнились океаном спогадів. Пальці пробігли по грифу гітари і взяли акорд. Він заграв, всі притихли. Вступ був досить повільний і мелодійний, та з кожною секундою мелодія набирала темп, заповнювала гаряче серце Діни, пронизувала все тіло. Стас почав співати :
 Музика душі,
Ніколи не забувай її.
Це вогонь, який дає тобі сили
Рухайся вперед, твори своє життя
Тільки так ти будеш щасливий.

Усе в твоїх руках
Тільки ти у це повір
Не смій здаватися
Навіть якщо уже не маєш сил.

Музика душі, ти бережи її
Вона доведе тебе до цілі
Життя – річ непроста
Та уміє піддаватись впливу
Тому твори – не стій
І навіть через біль,
Відчуєш ти безмежну силу.

   Слова закінчились, та хлопець ще перебирав акорди, мелодія продовжувала звучати, закручувалась у віражі. Діна стояла, як зачарована,  у голові роїлися почутті слова, а разом із ними все, що вона пережила:блискучий лід, травма, біль. Байдужість. І тільки сьогодні вона зрозуміла, як банально було думати, що можна все забути, жити без тренувань, друзів. Життя без них – дурниця, марна трата часу.
   Стас закінчив грати, всі почали аплодувати. Блакитні очі хлопця дивились на дівчину.
   Вечоріло, всі розходились по домівках.
   «Діно, ти не забувай нас. Нам тебе не вистачає», - сказала Женя. Вона підправила своє біляве волосся і, помахавши рукою, вибігла на вулицю.
   Діна дивилась  услід своїм подругам і десь у глибині душі відчувала заздрість.
   Завтра буде новий день, вони знову прийдуть сюди, зустрінуться, будуть тренуватись, а вдома жалітимуться батькам на втому, виснаженість і навіть, можливо, скажуть, що їм все набридло. Та це будуть тільки слова. Адже Діна знає, що без цього вони вже не зможуть
- Діно, ти чому сумуєш?– запитав Стас, підходячи до дівчини, - Ходімо, я тебе проведу додому, бо на вулиці вже темно.
Опале листя шаруділо під ногами, напівголі гілки похитувались у різні сторони, на небі привітно усміхались перші зірочки. У такий вечір приємно посидіти із чашечкою гарячого шоколаду біля вікна і поринути у світ своїх фантазій і мрій.
   Стас із Діною щось обговорювали,коли почули шелест у копиці листя. Наблизившись, вони побачили голуба, прекрасного білого голуба із чорними цяточками на голівці. Бідолашний птах, певно, пошкодив крило, його мудрі, переповнені болем очі дивились на двох підлітків і не знали, чого чекати від них. Хлопець обережно взяв птаха на руки.
-          Бідолаха, що ж з тобою, робити? – питально звернувся він до голуба. – Тебе не можна залишати самого.
-          Давай я візьму його додому, а завтра покажу ветеринару і він підкаже, що робити.
   Хлопець схвально кивнув, і вони прискорили ходу. Біля під їзду Діна забрала птаха і,дивлячись прямо в очі Стаса, сказала:
-          Я хочу тренуватись. Я зможу. Повір у мене. Будь ласка,допоможи мені.
   Стаса так спантеличили ці слова, що він навіть і не знав, що відповісти, але її погляд випромінював впевненість. Ще ніколи він не бачив її такою рішучою.
   А дівчина відчувала, що має спробувати, та чи витримає ?
-                 Починаємо завтра. Зустрінемось о п’ятій ранку. І не надійся, що я буду поблажливий до тебе . Бережи голуба.
Завтра її чекав насичений день, новий день. У голові пронеслись слова пісні, яка так запала у душу: «Усе в твоїх руках,тільки ти у це повір…».
 - Так, усе в наших руках, і ми ще поборемось за своє щастя, правда, голубе? – сказала вона, дивлячись на пташку,яка сиділа на руках і злегка потріпувала здоровим крилом.- Як же ми з тобою схожі,любий. Та я буду вірити, що кожен з нас все ж вилікує свої «крила».
   Дінине життя значно змінилося. Вона вставала о пів на п’яту ранку, непомітно вилазила через вікно (їй пощастило, що живе на першому поверсі). Займалась до семи, потім знову непомітно пробиралась до кімнати і на 8.30 йшла до школи. О 17 годині у неї знову були тренування і до 18.00. Вона пересилювала саму себе, відчуваючи жахливий біль у нозі, тоді до такої сили стискала кулаки,що інколи на долонях проступала кров. Стас намагався, як міг, утихомирити її завзяття, та все було дарма. Вона працювала на всі сто. Та навіть через біль відчувала, як її переповнює щастя.
  Вечорами вона часто любила розмовляти зі своїм голубом, який став їй уже рідним. На жаль, лікар сказав, що літати він вже не зможе. Діні було дуже шкода його . Вона відчувала невидимий зв'язок із птахом. Дівчина подовгу дивилася йому в очі і ніби бачила віддзеркалення своєї душі, вона читала його думки, тому що і сама відчувала все те, що відчуває це створіння: страх, біль через втрату дорогого тобі , цінного…
   Півроку її життя пронеслось у скаженому темпі і з великою кількістю перешкод.
   У квітні мав бути конкурс, у якому вона неодмінно хотіла взяти участь.
   Це був шанс, шанс показати себе знову… Та з кожним днем все важче і важче було повернути собі попередню форму. Рухи ставали складнішими, а біль нестерпнішим.
   - Не можу, не можу. Це простий рух, а він мені не вдається. Знову відчай, який підступив під саме горло.
   Зрадливі сльози текли по щоці, вони видавали все, що накипіло всередині.
   - Діно, Діно, давай зупинимось. Ти робиш неймовірне. Після такої травми знову кататись ! Це вже досягнення, повір, - заспокоював Стас.
   - Ні, я повинна. Якщо я не зможу взяти участь у конкурсі, то вже не зможу ніколи. До того ж, ти скоро знову поїдеш у Лондон, а ніхто більше не погодиться мене тренувати. Ніхто, розумієш ніхто. Сльози котилися з очей. Їй здавалося, що якщо вона зараз зупиниться, то та єдина ниточка, яка зв’язувала її з спортом, назавжди порветься. Стас і сам не знав, що їй говорити, як заспокоїти, він бачив її неймовірні зусилля. Скільки болю було в очах цієї дівчинки! І він змовчав.
   - Стас, вибач. Це я щось зірвалася. Більше це не повториться. Повір, я хочу, я буду займатись. Не кидай мене.
   Блакитні очі «тренера» пройнялися задумливістю, риси обличчя посерйознішали. було видно, що він щось обдумує і зважує.
   - Добре, ми продовжимо тренування, але я ставлю тобі свої умови, які ти повинна виконувати, вони мають бути незмінні.
   Залишилось декілька днів до конкурсу. Діна старалась, як могла. Та її сили зменшувались. Ні, не фізичні, а моральні. Вона бачила, відчувала, що ніхто не вірить у неї. Навіть він, Стас, якому вона довірливо дивилась у вічі, співчував їй. Вона крадькома плакала, витирала відчайдушні сльози і настирливо продовжувала тренування. Її жаліли і це було боляче, нестерпно боляче, але вона мужньо терпіла і не здавалась. Бо не мала права.
   Вона відчувала, як нервує Стас, дивлячись на неї. Вона тисячу раз протестувала б, слухаючи його зауваження, докори, та сьогодні.Їй все набридло. «Всі праві, закрита дорога до минулого», - думала дівчина. Вона зняла ковзани і вийшла, залишивши Стаса у залі. Цілу ніч Діна провела не заплющуючи очей. у голові роїлись думки. Скільки вона передумала! Всі її мрії відійшли на задній план і знову стали, як міраж. Тепер вже остаточно можна ставити крапку…Стомившись від власних думок, вона поринула у сон. Збудив її голос матері,яка принесла радісну новину: голуб,який завжди смирно сидів у клітці, ожив. Він бився з неймовірною силою, а поранене крило виглядало здоровим.
   - Він хоче на волю, він готовий летіти!
   Карі очі Діни загорілись вогником, бойовим, мрійливим. Вона обережно взяла пташку у руки, широко відкрила вікно.
    Маленькі очки пташки мов би наповнились силою, щось глибоке і невідане з’явилось в них. Тільки вона, Діна, розуміла цей погляд, сповнений віри, надії, любові.
   - Давай, любий, лети! Ти зможеш! Я вірю! Люблю тебе!
   З очей дівчинки блиснули сльози, руки розімкнулись і прекрасний птах, змахнувши крилами, полетів. Це було так прекрасно! Немов би, веселка після дощу, так і цей птах з’явився високо у небі. Голуб все віддалявся і віддалявся, а вона дивилась йому вслід. Лети, голубе, лети! А ніхто не вірив, що він полетить, випрямить крила і знову стане щасливим, вільним. І зажевріла у серці Діни надія… можливо, і вона знову злетить, як цей птах?
   - Я теж полечу, як ти, мій голубе, - крикнула дівчина.
   Закінчились останні приготування до конкурсу. Були подані заявки на участь. Стас довго вагався, проте ще не встиг зняти Дінину заявку. Побачивши дівчину, він був спантеличений.
   - Що ти тут робиш? – запитав він.
   - Я вийду сьогодні на лід, - відповіла дівчина і кинула на хлопця такий впевнений погляд, що він не зміг його перебороти… Не зміг заперечити її словам.
   І коли Діна отримала запрошення вийти на лід, хлопець, затамувавши подих ,слідкував за кожним її рухом .
   Звучала музика. Спочатку повільно дівчина виїхала на лід. Кожен її рух був ритмічним, відшліфованим і точним. Музика набирала обертів. Темп, рухи ускладнювались, проте Діна не бачила нікого. Перед її очима був лише силует голуба, який піднімався
високо – високо в небо, а з ним мрії, кохання, надії…
Зараз вона повинна виконати найголовніший елемент- трійний оберт
   - Голубе, голубе, голубе! Я зумію. У мене все вийде.
   У залі почулись оплески, свисти і крики.
   Так, це була перемога! У неї вийшло усе бездоганно. Її оточили друзі, дівчата, Стас, тренер, батьки були поруч. Всі вони були  такі рідні, близькі.
   Так, вона домоглася того, що хотіла.
   Тепер не можна бути слабкою. Тепер вона буде лише зі своїми мріями.
   Мрії – це частинки нас, нашої душі, вони допомагають нам рухатись уперед. потрібно берегти ці тендітні часточки, без яких неможливо радіти, відчувати смак щастя. Без них людина втрачає себе. Боріться за свої мрії. Вірте у себе і удача обов’язково усміхнеться вам.


          У гонитві за щастям
 На вулиці було тихо-тихо, коли-не-коли проїжджали машини. Їх ледве було видно серед густого осіннього туману, який вкривав усе навколо. Дівчина із русявим волоссям сиділа на підвіконні своєї кімнати і дивилася в далечінь. Блакитні очі, ніби як дзеркала відображали її думки. Вона любила розпочинати свій ранок саме так – на одинці із собою, та з ранковим ще не прокинувшимся містом. Через декілька хвилин продзвенить будильник і у кімнаті стане гамірно, прокинуться ще троє її  подруг і почнуть метушливо збиратися до сніданку. І так уже п'ятнадцять років, п'ятнадцять років вона провела у цій кімнаті без батьків, родичів лише з друзями по біді, які сталі їй рідними. Дитячий будинок «Надія» - ось її дім, у якому вона провела своє життя, кожного дня дівчина чекала, що хтось прийде по неї, в одну прекрасну мить покличе її, тихо обніме і уже ніколи не покине,ніколи. Та проходили дні, роки, але ніхто не приходив, і нікому було їй сказати слова «мамо», «тато», а їй так хотілося мати свою кімнату, люблячих батьків, велику родину. І хоча вона уже доросла, та ця мрія не вивітрювалася, вона назавжди осіла у душі, хоча розум вже давно відмовився вірити у неї.
 Ось уже і задзвенів будильник. Ліна легенько зіскочила із підвіконня і попрямувала до свого стільчика на якому ще з вчора був приготовлений одяг. Її подруги сонно повставали із ліжок.
- Ліно, як ти можеш завжди вставати раніше за всіх? – з посмішкою запитала чорнява дівчинка.
- Катре, а ти взагалі впевнена, що вона спить уночі, можливо вона тільки і чекає, поки заснемо ми, а потім вибереться на підвіконня і починає рахувати зорі до ранку, - жартівливо підтримала розмову рудоволоса із грайливими очима та веснянками на обличчі дівчинка. - А от мені цікаво, а що ти робиш тоді,  коли на небі немає зірок?
- Та годі тобі, Маню. Скоріш краще одягайтеся, а то запізнимося на сніданок, – усміхнулася Ліна  і уже одягнена сіла на ліжко, чекаючи на подруг.
 Сьогодні була субота, а це означає, що уроки по заді і після сніданку можна було спокійно прогулятися садком, який був на території дитячого будинку, не заручившись підтримкою дівчат  Ліна вирішила пройтися садком сама. Восени він був особливо гарний. Пожовкле листя шаруділо під ногами, а від подиху вітру займалися осінні хуртовини. Ліна уже хотіла присісти на лаву, як почула знайомі голоси. Це були Сашко і Ромка, її найкращі друзі, ще з самого дитинства, чомусь саме у них вона знайшла споріднені душі з ними могла поділитися всім найпотаємнішим. Із Сашком у дитячому будинку вони разом  із самого народження. Ромку поселили до них у віці семи років, та це не завадило їм подружитися.
 Побачивши дівчину хлопці перестали говорити. Лиця були напружені і невдоволені, видно, що вони про щось сперечалися.
-          Привіт, Ліно, - першим почав розмову Сашко. Його серйозне обличчя дещо зм’якло, а темні карі очі наповнилися теплотою та братерською любов’ю, яку він відчував до цієї дівчини
-          Ти виглядаєш, як завжди неперевершено, - продовжив Ромка, посміхнувшись. Його світле волосся розкуйовдив вітер і тепер воно кумедно стирчало у різні боки. Ліна любила у Ромці його легкість і завжди грайливі світлі очі. Сашко був повною йому протилежністю. Серйозний, інколи понурий, кожен його крок був виважений і добре обдуманий, він ніколи не робив щось спонтанно. І хоча Ліна любила їх обох, та останнім часом відчувала тягу до Ромки, до його жартів, посмішки, легкості, якої так бракувало у цьому будинку. Чомусь незвично билося її серце поряд із ним.
-          Дякую, -  відповіла вона, дещо зашарівшись – А що це ви тут удвох обговорювали?
Після цього запитання хлопці знову спохмурніли.
-          Це не важливо, так пусте. Ходімо краще у дім, вітер щось дужчає, напевно, буде дощ, - запропонував Сашко  і вони попрямували до дверей будинку.
       Було вже далеко за північ, як обоє хлопців нишком пробравшись до ігрової кімнати, щось бурхливо обговорювали.
-          Ти не розумієш, що хочеш зробити, це божевілля, - гнівно говорив Сашко
-          Ні це ти не розумієш! Я більше не можу бути тут, не можу ловити на собі жалісливі погляди дорослих, гостей, які до нас так ласкаво приходять, щоб зробити благодійний внесок, а насправді, просто піарять своє ім'я, або ж намагаються замолити таким чином свої гріхи, – відповів не менш гнівно Ромка
-          Ти ж знаєш,що це не завжди так!
-          Так, я знаю, я знаю, бо  я мав те життя, якого не мав ти! Я мав сім'ю , мав батька, матір, бабусю. Я знаю, що таке справжня любов  в родині, я її відчував і вона не зрівняється з тим фальшем, який оточує нас тут. На мене дивилися зовсім іншими очима, на мене дивилися з любов’ю, а не з жалем. Я не можу терпіти ці погляди! Не можу!
-          Ти думаєш мені краще? Чи, можливо, Ліні, чи ще комусь, хто тут живе? Ти думаєш, я б не хотів мати батьків, як ти кажеш, відчувати на собі люблячий, ласкавий погляд? Те, що я не мав того, що мав ти не означає, що я не відчуваю де підробка. Але не всі тут до нас відносяться із фальшем. Якби ти був не такий затьмарений своєю ідеєю, ти б побачив, що і тут є люди, які нас цінять і люблять!
-          Не потрібно мені цього говорити, не потрібно! Ти намагаєшся більше заспокоїти себе, чим мене.
-          Ромко, невже ти не розумієш, те, що ти хочеш зробити не поверне тобі сім'ю, це опустить тебе ще нижче
-          Неправда! Я буду вільний, вільний від всього. Я зможу заробити грошу, збудую будинок, у мене буде робота. І у тебе також, якщо ти підеш зі мною!
-          Це смішно, без освіти ти не будеш мати нічого з того, що перераховував.
-          Нам уже по шістнадцять, через два роки нас випустять звідси ні з чим, ми з’явимося  у світі нікому не потрібні. А так я вже буду готовий до свого повноліття. Я знайду як заробити гроші: буду працювати, просуватися
-          А як же Ліна? Що з нею буде, якщо ми підемо?Їй буде важко це пережити. Ти подумав про неї,скажи?
-          Ліна,вона дочекається нас, ми зможемо дати їй те, про що вона і мріяти не могла. Вона так чіпляється за минуле, за свої мрії, що й не уявляє,що на неї чекає після дитячого будинку. Але ми ж із тобою розуміємо. Тому нам потрібно приготуватися, щоб забезпечити життя і собі і їй.
-          Без освіти ми не зможемо зробити нічого у житті. І ти не зможеш потім повернути час, щоб виправити те, що накоїш зараз. Романе, - Сашко поклав свою руку на плече друга і пильно подивився йому у вічі, – ти живеш ілюзіями і твоя ціль – міраж, і я хочу, щоб ти зрозумів це, поки ще на відстані від нього, а не тоді, коли вже будеш поряд. Ти справді мав те, чого не мав я, Ліна, ти мав сім'ю ! Нехай же їхні люблячі очі залишаться у твоїх спогадах, думках. Втікши звідси ти все одно ніколи не знайдеш їм заміни.
Деякий час хлопці стояли мовчки. У Ромки в голові роїлося безліч думок, які потребували роздумів, йому потрібно було прийняти рішення.
-          Думаю, нам пора лягати спати, – порушив тишу Сашко. І хлопці мовчки попрямували до виходу.
Цілу ніч Ромка не міг заснути. Після того, як сталась та жахлива аварія з батьками, у нього нікого не залишилося, окрім бабусі, але і вона згодом покинула його. Коли ж він тільки переступив поріг дитячого будинку, семилітнім хлопчиком, то уже знав, що прийде час і він втече звідси, втече і ніколи не повернеться. Проходили роки, він знайшов тут друзів: Ліна, Сашко стали для нього всім. Для них він сміявся, жартував, саме для них діставав із найпотаємніших куточків своєї душі ту позитивну енергію, веселість, яку вже давно поховав у собі. Але думки, які приходили до нього кожної ночі ніколи не залишали його. Він знав, що час втечі уже близько. І навіть Ліна, її добрий такий завжди ніжний погляд, щирий сміх, навіть вони не могли затьмарити ті думки, які уже вкоренилися у його голові. А все, що сьогодні говорив Сашко, було правдою, і він це знав, але не хотів приймати, не міг відмовитися від задуманого. Хоча Сашко був такого ж віку як Ромка, але хлопець завжди вважав його за старшого брата, намагався прислухатися його завжди обдуманих порад, але не цього разу, ні…
 Цієї ночі він твердо вирішив, що не зійде з вибраного шляху. Його доля, у його руках, і він сам буде майструвати її.
 Ромка підскочив до своєї шафи, дістав звідти ручку, два аркуші паперу і , підсвітивши собі ліхтариком, почав писати. Робив це все тихо, щоб не почули товариші, але все ж у кожному його кроці відчувалась неабияка напруга, нервовість.
 Сашко ж лежав у своєму ліжку і пустим поглядом дивився на стелю. Він не бачив, що робить Роман, але чув скрип ручки. Кожен її рух, мов ехо відлунювало у його голові. Він уже здогадався,що пише його друг,  і від цього не булу легше.
 День проходив у напружені. Сашко і Ромка не розмовляли і лише скоса поглядали один на одного. Ліна не розуміла, що коїться, намагалась якось вияснити,що  між ними сталося, та все було марно. Хлопці і раніше сварилися, але сьогодні все було інакше. Ромин грайливий вогник у очах перетворився на зажурений, сумний. Він часто сьогодні кидав на Ліну дивні погляди, ніби хотів, щось сказати, «але що?».залишилося для неї загадкою. Сашків погляд був прикутий до книги, та було видно, що він її зовсім не читає. За весь день хлопець не сказав ні слова, лише під вечір Ліна почула, як він прошепотів на вухо Ромкі : «Не роби цього, прошу!» Вона ніяк не могла зрозуміти, що саме Сашко мав на увазі і лягла спати твердо вирішивши зранку все ж спробувати помирити їх.
 Ніч пройшла доволі дивно. Спочатку їй снився Сашко з Ромкою. Всі вони троє трималися за руки, сміялися. Та потім Ромчина рука почала вислизати, хлопець віддалявся від них. Ліна намагалась зловити його руку, але все не могла…ЇЇ сон раптом зник. Дівчина відчула як хтось ніжно торкається її волосся і легенько цілує у щічку. Ліна не могла зрозуміти сон це, чи реальність. Вона ледве відкрила очі і побачила перед собою Ромку, його волосся як завжди стирчало у різні боки, а погляд був трохи спантеличений і сумний…Лінині очі закрилися і вона знову поринула у сон. До самого ранку їй снилося, як вона кличе Ромку, та він не відповідає...
 

  Сашко прокинувся раніше ніж завжди. Цілу ніч його тривожили жахіття і він був радий нарешті спекатися їх. Хлопець озирнувся навкруги, ще всі спали, та раптом його увагу привернуло уже застелене ліжко…і серце тьохнуло, він озирнувся навкруги в надії побачити Ромку, та замість друга він побачив конверт.Розгорнувши, почав читати:
«Сашко, друже мій. Я знаю ти не погоджуєшся з тим, що я зробив. Та  я впевнений, що це найкращий вихід. Я не покидаю вас назавжди, ні! Я обов’язково повернуся за вами. Та сподіваюся, що повернуся уже людиною, яка щось має у кишенях. Мені також важко покидати вас але я повинен пройти через те, що давно вже обрав…Потурбуйся про Ліну! І будь ласка, не зневажай мене, можливо ти зараз думаєш, що я зрадив вас, але це не так!
                                                         До зустрічі, друже…ваш Ромка»
 Сашко згорнув листа і поклав у кишеню. На очах з’явилися краплинки сліз, але він швидко зігнав їх. «Ромко, Ромко, для чого…?»- проносилось у голові. Раптом хлопець несподівано вибіг із кімнати і помчався у дівчачий коридор. «Ліно, Ліно, Ліночко. Напевно і ти отримала листа, і вже про все знаєш!!!» Коли він зайшов у кімнату подруги, то побачив виховательку Марію Степанівну,  яку поза очі  часто називали «мамою». Інші дівчата теж не спали, всі стояли коло Ліниного ліжка. Марія Степанівна, співчуваючи, подивилась на хлопця:
-          Проходь, Сашко, думаю для тебе можна зробити сьогодні виняток
-          Його, його шукають? – запитав хлопець
-          Так, – відповіла вихователька
Сашко присів  коло Ліни і обняв. Дівчина не могла сказати ні слова. З очей безперервно текли сльози, а в руках вона тримала лист, на якому таким знайомим до болю почерком було написано: «Дорогій Ліні…»
-          Як він міг? Для чого? Він нас залишив, залишив мене! – прошепотіла дівчина – Не вірю, не хочу вірити…так боляче, чому так боляче? Чому не може бути все просто, чому болить?
Сашко ще сильніше пригорнув дівчину. І йому було боляче, нестерпна біль нової втрати, невже це ніколи не закінчиться. Скільки ще людей йому потрібно втратити, щоб уже звикнути до цього болю? Коли вже виробиться імунітет?

  На вулиці був дощ. Сильний вітер завивав і пронизував тіло Ромки. Не за горами була холодна зима. Хлопець був уже далеко від дитячого будинку, і тепер його поєднували з ним лише спогади. Роман дістав із кишені блокнотик і ще раз подивився на невеличку намальовану мапу. Залишалось недовго, він знав, що йде правильно, слідує усім знакам. Цю мапу йому намалював Максим, його друг, з яким він познайомився у дитячому будинку. Він був старший, тому покинув будинок ще минулого року. Вони часто переписувалися, а в одному з листів вислав йому цю мапу,  запрошував до себе.
  На вулиці сутеніло, дощ слабшав. Хлопець зайшов у невеличкий провулок. Будинки, які стояли по обидва боки, уже не мали мешканців і знаходились в аварійному стані, східці під’їздів були потрощені , вікна побиті. Моторошно було знаходитись тут ще й у таку негоду. За спиною хлопця, щось зашаруділо, він злякано обернувся, зібгав голову у плечі. Очі його були переповнені страху. Та по заді нього не було нікого, лише коти боролися за знайдений харч. Роман полегшено зітхнув.
 - Ти хто такий? – почувся незнайомий голос.
Ромка обережно обернувся. За два кроки від нього стояв високий парубок. Весь його одяг був запилюжений та обдертий. Чорний чуб насувався на очі, а погляд був такий дикий, лютий, здавалось ним він може вбити. Роман почув кроки. Троє хлопців оточили його. Вигляд у них був некращий,, ніж у першого. А цей погляд...жахливий погляд, вони всі мали його.
-          Що тобі тут потрібно? – продовжував запитувати чорнявий хлопець. Ромка побачив як у його руці блиснуло лезо ножа.
-          Я…я прийшов до Максима…до Іванова Максима. Він мені сам написав цей адрес.
Хлопці підозріло переглянулися.
-          Збігай, поклич Макса, хай розбирається, - сказав його співрозмовник до рудоволосого хлопчака, який стояв біля Ромки. Через декілька хвилин він повернувся разом з Максимом. Роман спочатку не впізнав його. Гарний парубок, із приємними рисами обличчя перетворився на справжнього волоцюгу. Молоде лице вкрила щетина, волосся на голові виросло і було схоже на кубло, очі осіли.
-          Ромко, це ти? – здивовано запитав він, оглядаючи хлопця. – Що ти тут робиш?
-          Ти ж сам мені вислав мапу і сказав, що я можу до тебе звертатися. Ну от я прийшов.
-          Ти що, втік? Я думав ти прийдеш після того, як закінчиш школу.
-          Так, я втік. Просто вже не міг там бути.
-          Ну, добре. Йди за мною, поговоримо усередині, а ви розходьтеся, – сказав Максим до хлопців. Ті невдоволено покосилися на Макса, та нічого не сказали.
Іванов повів Романа у під’їзд одного із аварійних будинків. Далі вони опинилися у квартирі, хоча, її важко було так назвати: потрощені меблі, закриті ганчір’ям вікна.
-          Ось тут я живу. Це моя кімната. У цьому домі багато таких як я.
-          Я не розумію, як ти тут опинився? Тобі ж пророкували таке гарне майбутнє
-          Ха! Наївний. Кому я потрібен?  Я був ніким, один серед чужинців! – його очі світилися гнівом, а той жвавий вогник, який колись світився у ньому, перетворився на відразу і зневагу до світу. Ромка не впізнавав свого друга, того, кого він вважав старшим братом. Що з ним сталося він не розумів, він став схожий на тих парубків, які зустріли його…з тими здичавілими очима. Хоча можливо він просто не хотів розуміти і десь усередині нього зажевріла думка, що якщо він тут залишиться, то теж перетвориться на такого – А ти впевнений, що зробив правильний вибір, прийшовши сюди?
Ромка завагався. Чи справді він шукав таке життя? Чи це те, що йому потрібно?
Перед очима з’явилась Ліна. Її ніжний образ манив назад, просив сказати «Ні!», благав повернутися. Та хлопець, та хлопець швидко відігнав її від себе. Він вже далеко зайшов, щоб відмовлятися. Зараз потрібно хоча б спробувати.
-          Так, впевнений.
-          Що ж, ти зробив свій вибір. Ходімо представлю тебе іншим. Будеш жити зі мною, а потім, якщо будеш прибутково працювати, можливо заробиш на свій куток у цьому домі, – криво усміхнувся Максим.
Знайомство з іншими пройшло не дуже привітно. Всі кидали на нього косі погляди і щось шепотіли на вухо Максиму « Він же втікач, його можуть шукати поліцейські, які вийдуть спершу на нас! Ми всі погоримо!» - почулось від одного. Та Максим відмахнувся від нього рукою. «Якщо старший погодиться, він залишиться.» Старшим він називав на вигляд  двадцятип’ятилітнього парубка із довгим чорним волоссям та невеличкою борідкою. Він погодився прийняти Ромку. І коротко пояснив хлопцеві правила: «Половину грошей віддаєш у спільну казну, половину забираєш собі, якщо попався, то не здаєш інших. І запам’ятай!За порушення правил каратимемо безжалісно!Завтра уже приступай до роботи!»

Пройшов місяць відтоді, як Ромка втік. Для Ліни він видався вічністю. За вікном залишки жовтого листя змішалися із білим простирадлом снігу і утворювали досить гарну картину. Лапаті сніжинки кружляли навкруги, виманювали дітей на вулицю. А ті весело сміялися, вибігали, навіть не підозрюючи, що там на них чекає міцний морозець. Ліна, закутавшись у теплий шарф та одягнувши рукавиці вмостилися на лаві під деревом. Приємно було ось так посидіти, дивитися на блискучий сніг, який виблискував під високо стоячим сонцем, та за безтурботною малечою. Хоча ця малеча не була не така й вже безтурботна, як здається на перший погляд. За свої недовгі життя багато вони втратили, навіть занадто. І ця втрата не могла пройти безслідно, вона назавжди викарбувалась у їхніх гострих поглядах,  в дзвінкому сміхові, та у серці.
-          Ліно, що ти тут робиш? На вулиці холодно,  йди краще в дім, - почувся голос Сашка
-          Ні, не хочу. Мені тут добре, посидь і ти коло мене.
Хлопець неохоче сів коло Ліни і потер холодні руки. Сашко взагалі не любив зиму і тільки Ромка з Ліною знали чому. Саме взимку його віддалі сюди. І кожен раз, коли наближається його день народження, в голові зароджувалося безліч питань: «Чому? Навіщо? Невже не можна було інакше?» Та ці питання, напевно, так і залишаться з ним без відповідей.
-          Сумно без нього. Він завжди знав, як підняти настрій. Пам’ятаєш, того великого сніговика, якого він зліпив у минулому році? А на другий день пішов дощ, і він розтанув. Ох, як же він тоді бідкався, цілий день ходив і тільки поглядав у вікно лютим поглядом на ті краплини дощу. А ми крадькома сміялися з нього. – На обличчі дівчини з’явилася гірка посмішка. Відтоді, як Ромка зник, вони намагалися не розмовляти про нього, не вимовляти його ім’я. Воно, як ніж, різало серце, навівало сльози. Та припинити говорити про нього, не означало припинити думати…
-          Так, та зима була значно тепліша, ніж ця, - сказав Сашко і підставив руку під падаючу сніжинку, яка вмить розтанула, не залишивши навіть часу на огляд її чарівних контурів, які виліпила природа.
-          Відтоді, як він зник, я вже не люблю вставати раніше від усіх, навпаки мені приємніше знаходитися у своїх снах, тому що тепер він приходить тільки туди – Ліна підсунулась ближче до хлопця і поклала голову йому на плече
-          Сашко, а ти віриш, що він повернеться? До нас повернеться? – запитала вона, та хлопець нічого не відповів. Він і сам не знав, у що вірити, на що надіятися. Ще з дитинства намагався позбутися мрій. Сашко знав, що вони все одно не збудуться, для чого чекати, на те, що ніколи не прийде до тебе?  Та інколи, крадькома від самого себе, він все ж мріяв…вірив. Це допомагало жити, хоча він так і не визнав цього.
-          А я вірю, - тихо сказала Ліна.
-          Ліно, Сашко, йдіть скоріш сюди! Я маю важливу новину! – покликала Марія Степанівна. Її лице виглядало стурбованим, але і веселим. Сьогодні, нарешті, відбулося те, чого вона так довго чекала…


Підземні переходи кишіли людьми. Вони ходили туди-сюди, поспішали, щось обговорювали по телефону, сміялися сперечалися. Кожен мав свою справу і ніхто не звертав увагу на сидячого у кутку хлопця, який закутавшись у якесь лахміття, цокотів зубами від холоду. Лише іноді хтось зупинявся коло нього, щоб кинути пару монет у його виставлену шляпу. Так, це був Ромка. Той жвавий хлопець із приємною посмішкою. Що з ним сталося?.. Він і сам не знав. «Невже це те, чого я шукав? – проносилось у його голові,              – це ось на ці погляди я проміняв друзів? Так, на мене тепер дивляться інакше, услід уже немає слів «дитбудиновець», ні. Тепер люди дивляться на мене з презирством, огидою, ненавистю, і жалем, бувають навіть із співчуттям, а услід я чую «волоцюга», «бандит». Ось до чого я докотився. Невже так я мріяв заробити свої перші гроші? Невже жебракуванням і крадіжкою? І мої руки тепер крали. - Хлопець з огидою подивився на свої долоні. За цей місяць багато прийшлось йому пережити, вже й не раз і стусанів отримував від своїх «товаришів» за те, що підкидав свої гроші людям, яких раніше вони обікрали. Зовсім би його побили, якби не виправдав ситуацію і не поцупив у одного парубка гаманець. Так і проходили у нього дні, без єдиного промінчика сонця…
 Невеличкий песик, зовсім ще щеня, підбіг до нього і заскавулів. Щось таке знайому було в його очах…Цей песик зазнав втрати, як і він Ромка був страшенно побитий життям. Ромка взяв собаченя на руки і пригорнув до себе. Від тепла, яке випромінювало його маленьке тіло ставало легше, затишніше. Відчуття самотності трішки відійшло.
-          Ну, що друже, залишишся зі мною? – питально подивився Ромка на песика – Хоча, що я можу тобі запропонувати? Я й сам не маю, що їсти, де ж тобі знайду? Ось у мене є шматок хліба. Давай поділимо: половина тобі, половина мені. - Песик з великою охотою почав їсти – Будеш називатись Дружок – продовжував розмову хлопець, - разом нам буде веселіше
-          Скільки ти вже можеш тут сидіти, телепню? – засичав йому на вухо Євген і боляче штурханув у бік. Це був один із хлопців банди, вони контролювали новачків – твої посиденьки тут, грошей майже не приносять. Ще й щеня якесь знайшов! – Хлопець хотів і Дружка стусонути, та Ромка швидко схопив його на руки і, випроставшись на весь зріст, грізно подивився на хлопця.
-          Не смій його зачіпати! Чуєш, навіть пальцем не смій! – Женя був нижчий та й набагато слабший  від високого, палаючого  гнівом Романа. І хоча у нього й був у кишені ножик, та людне місце не дозволяло ним скористатися. Тому він просто відступив.
-          Ходімо за мною! У тебе є нове завдання, – буркнув він і попрямував до виходу із переходу
Ромка, тримаючи на руках нового друга, пішов за Євгеном.
 Завдання хлопця полягало у викрадені гаманця в однієї бабусі. Він ніяк не міг зважитися на це, та грізні обличчя його «товаришів» і гострі леза у їхніх кишенях, змусили змінити його своє рішення. Ромці не знадобилося тратити багато сил, викрадаючи гаманець. І ось зараз цей трофей знаходився  у його руках.
 «Докотився! Обікрав стару жінку! Можливо, на ці гроші вона збиралася купити собі ліки, або ж хотіла поласувати чимось смачним своїх онуків. Ох, ким же я став?» Хлопець обернувся і побачив відображення свого лиця у вітрині жахнувшись він випустив гаманець з рук. Його очі, його очі стали майже такі ж, як у цих хлопців. Те, чого він так боявся, сталося із ним. Зажерливі, люті, без співчуття – ось якими тепер вони були. Хлопець похитав головою і знову подивився у своє відображення. Погляд як і колись був свіжим, грайливим. Ні, він ще не встиг повністю змінитися, ще є дорога назад, до Ліни, Сашка. Він ще може повернути право на їхню дружбу. Ромка підхопив на руки Дружка, який був поряд та стурбовано гавкотів, і гаманець, та чимдуж побіг до того місця де він його поцупив. Бабуся була ще там. Вона занепокоєно нишпорила у своїй сумці.
-          Вибачте, ось ваш гаманець. Він випадково випав із вашої сумки – сказав Ромка
-          Ох, дякую, синочку! А я вже вся захвилювалась, шукаючи йог. Я навіть не знаю чим тобі віддячити. Ось візьми м’ятних цукерок – відповіла жінка і простягнула до нього жменю солодощів. Її коричневі теплі очі приязно подивилися на хлопця
-          Дякую, та я візьму тільки одну,– сказав він і взявши одну цукерку затиснув її у руці – До побачення, – крикнув він і побіг геть.
 Із його очей текли сльози, він ледве стримував себе, а йому так хотілося кричати, плакати, бити себе кулаками. Йому так хотілося вимити ту грязюку,  всі ті погані вчинки, які він зробив. Розтуливши долоню подивився на цукерку.
-          Хай вона буде, як згадка про те, що я накоїв! – сказав він і подивився на песика – Друже, тепер ми повертаємося додому!
-          Романе, Романе! – почувся голос Максима – Що це ти витворяєш? Ти що геть здурів, тебе ж за таке приб’ють і мене за те, що я тебе привів – кричав він на хлопця
-          Я не міг, не міг, зрозумій! І взагалі я йду геть, повертаюся додому!
-          Ти що думаєш, що це так легко зробити? Думаєш, що можеш просто приходити, і просто виходити? Ні, тут інші правила, хлопче. Тобі доведеться сплатити кругленьку суму, а потім вже тебе випустять.
-          Але у мене немає грошей! Максиме, відпусти мене, дай втекти. Якщо я ще хоч на трішки тут залишуся, я вже не зможу повернутися! Я стану таким як вони!
-          Тобто таким як я? – перепитав хлопець і пильно подивився на Ромку.
-          Ні, ти ще також маєш шанс виправитися! Ще не все втрачено і у тебе. У тобі ще є доброта, ти ще не перетворився на робота, на людину без серця.
-          Можливо, це життя нас робить такими?
-          Ні, тільки наш вибір може таке робити! Яке б не було важке життя, ми в силах його змінити. Просто потрібно усвідомити, що все у наших руках. Повір у це!
Максим деякий час стояв і дивився на Ромку. І він був таким як він, от тільки цей хлопець обрав правильний шлях, хоч із запізненням, а він ні…
-          Мені буде тебе не вистачати, брате, – сказав Максим і простягнув до Романа руку. Той міцно потиснув її, а потім обняв хлопця.
-          Я знаю, що ми ще зустрінемось з тобою. Тільки ти вже будеш вільний від тих людей. Я вірю, що ти зможеш виплутатися.
-          Тоді і я буду в це вірити. А зараз біжи! Я постараюся їх затримати! Біжи! І передай від мене привіт ліні…Згадка про неї і не зробила з мене, як ти виразився робота…До зустрічі!
 Ромка кивнув і посадивши Дружка у свій рюкзак чимдуж побіг геть. До дитячого будинку він добирався довго, прийшов він стомлений, але щасливий. За декілька метрів від нього мав бути Сашко, Марія Степанівна, Ліна…Чи чекають вони на нього, чи не забули? Мороз дужчав, сніг замітав дороги, та Ромка нічого цього не відчував не бачив. Перед очима було серйозне лице Сашка, а у голові проносився дзвінкий сміх Ліни. Як же він за ним сумував, як йому кортіло взяти її за руку, обійняти…Ліна, Ліночка…Та враз лице хлопця перекосилося від болю. Брами дитячого будинку були опечатані і великими літерами написано «Зачинено».
«Що це? Неможливо! Як так могло статися?» - безліч питань кружляло у голові, а в середині, ніби щось обірвалося»
-          Вибачте, ви не підскажите, чому інтернат закритий? – запитав він двірника, який саме проходив повз нього
-          Переїхав інтернат. Кажуть виділили їм велику територію і кращий будинок – байдуже відповів той
-          А ви не знаєте куди саме переїхав?
-          Я не знаю, але можу дізнатися, – сказав він і простягнув руку, – За невелику платню, звичайно
Ромка почав нишпорити у кишенях. Все, що він знайшов це десять гривень, які йому кинули у переході.
-          Ось, це все, що у мене є, – простягнув він гроші чоловікові
-          Тю, та хіба це гроші? Ні, так справа не піде! – Дружок заскавулів і висунув свою голівку із рюкзака, чим привернув увагу двірника. – Слухай, а віддай мені це щеня. Він у тебе гарненький, а  я вже давно обіцяв знайомому знайти такого і продати йому. Якщо віддаси, то й скажу тобі те, що тебе цікавить.
Ромка завагався, йому так хотілося скоріш добратися до друзів, а дізнатися місце їхнього перебування він більше не знав як. Та ще й не знати, чи довго зможе Максим затримувати банду : «Якщо я тут затримаюсь мене швидко знайдуть!» Ромка дістав песика із рюкзака. Він не знав, чи можна довіряти цьому чоловіку, хтозна, як може жити Дружок, після того як він віддасть його у ці руки, можливо через деякий час він знову залишиться на вулиці, і у своїй маленький голівці з гіркотою згадуватиме його Ромку, людину якій він довірився. Але іншого вибору у нього не було. Це був останній шанс повернути все назад. Ромка в останнє пригорнув свого друга, а  Дружок пильно дивився на хлопця і приязно мотав хвостиком…
-          Ні! – рішуче вимовив хлопець і обережно засунув Дружка назад у рюкзак, а той виставив голівку і вже продовжував спостерігати за ситуацією звідти. «Я не зраджу,ще одного друга, не залишу, навіть якщо мені це буде коштувати домівкою»- промайнуло у його голові – Я його не віддам. Ці гроші, все, що у мене є, якщо вас вони не влаштовують, то я пішов. – Ромка вже розвернувся, як двірник раптом схопив його за руку.
-          Добре вже! Давай сюди свої гроші і чекай тут, а  я дізнаюся тобі адресу.
Через хвилин двадцять чоловік повернувся
      -    Ось тут все написано, –сказав він, простягаючи невеличкий папірець хлопцеві.
Ромка подякував і направився до станції. Переїхали його друзі далеко, білет на поїзд коштував сто гривень, але у хлопця не було і копійки. Тому Ромка вирішив заробити ці гроші. Він міг знову розпочати красти, або ж жебракувати, можливо таким чином він дістав би потрібну суму швидше, та хлопець твердо вирішив, що не повернеться  до цього. І що білет додому заробить чесним шляхом. Він найнявся помічником до чоботаря, виконував всі його завдання : підбити, закрутити, віднести. Платив йому чоловік двадцять гривень за день, а також давав інколи їжу і дозволяв ночувати у майстерні. За тиждень він уже назбирав гроші на квиток. Тепер дорога була одна – додому, до друзів!
 Через пару годин мав наступити Новий Рік. Ліна сиділа на підвіконні у своїй кімнаті і  дивилась вдалечінь. Зірки на небі привітно усміхались їй, а сніжинки все танцювали, кружляли перед вікном, піднімаючи їй настрій. Цей рік багато чого змінив у її житті, найболючішим було - втрата друга. Після того, як вони переїхали сюди, надія на те, що Ромка повернеться, знайде їх, була зовсім маленькою. Вона часто дивилась на ворота, на доріжку яка веде до будинку, і їй все здавалося, що він ось-ось зайде! Та цього не ставалося. Після переїзду Сашко також ходив весь час понурий. Напевно, і він вже не вірив у повернення Ромки. Ні з ким він багато не розмовляв, лише любив посидіти, коло Ліни, і то мовчки, занурившись у свої думки. Дівчина намагалася підняти другові настрій, та це їй не дуже вдавалося. Частенько вечорами вона ковтала солоні сльози, і все поверталась думками у той час, коли вони всі були разом.
  Раптом Лінин погляд привернула метушня на вулиці. Марія Степанівна стояла біля воріт і все гримала на сторожових, щоб ті швидше відчиняли їх. І ось на подвір’ї з’явилась до болю знайома постать. Дівчина зіскочила із підвіконня і протерла очі. Вона не повірила, своїм очам. По щокам потекли сльози, сльози щастя, радості, безмежної радості і легкості в душі
-          Ромка, Ромка! Повернувся! – рясні краплі текли і текли, а дівчина, вигукуючи ці три слова, швидко помчала на вулицю. Всі виходили, чуючи її слова і Сашко почув…
 І ось вона ця мить, яку так довго вони чекали. Ромка повернувся. Стомлений, змарнілий – він ледве стояв на ногах. Холодний зимовий вітер, мороз пробирав його тіло. Хлопець не витримав впав, на коліна і, закривши долонями лице, гірко заплакав. Все, що він пройшов, все те, що витерпів, все це вилилося у його сльози, рясні і чисті, як кришталь. Вся біль, яка накопилась у ньому вирвалась на поверхню. Ліна перша підбігла до хлопця і міцно обняла.
       -     Нарешті, нарешті ти поряд, – прошепотіла вона.
Ромка також обійняв її. Так довго він чекав на це. «Чому, чому раніше не зрозумів, що щастя, ось воно поряд! Його не потрібно шукати десь далеко, потрібно просто вчасно зрозуміти, що воно коло тебе. Невже тільки пройшовши через це, я зміг зрозуміти, що погляди, які є тут, якими дивились на мене мої батьки, їх не замінити і не знайти більш ніде! Правий був Сашко, правий! А я дурний, не розумів цього, чи може просто не хотів…!»
  Поруч з’явився Сашко, він якось невпевнено, повільно йшов до них, немов боячись, боячись, що як тільки він наблизиться, то чийсь голос збудить його, і він опиниться у реальності, але з кожним кроком він все більше впевнювався, що це не сон!
-          Пробач мене, друже! – промовив Ромка
-          Давно пробачив – відповів той і, усміхнувшись, обійняв Ромку з Ліною
-          Завжди разом! – тихо сказала Ліна
-          Завжди разом! – хором сказали хлопці і засміялися
Дружок виліз із Ромчиного рюкзака і весело погавкуючи бігав коло нових друзів.
А сніг все кружляв і кружляв, замітаючи старі сліди, утворюючи нові кучугури, та історії…Та справжню дружбу ні один сніг не замете, ні один буревій не зрушить!
 




     Марущак Ганна (8 років) та Марущак Марина (6 років) є читачами нашої бібліотеки. Це юні обдаровіані дівчатка, які люблять малювати, робити аплікації використовуючи різні технічні прийоми роботи з паперорм, люблять читати книжки, цікаво проводити свій вільний час у бібліотеці.


Я, Ковалишена Інна, учениця 9 класу Маньковецької ЗОШ І - ІІІ ст, постійна читачка Барської районної бібліотеки для дітей. Мої захоплення : звісно ж, книги. Я і читаю їх і пишу вірші. Також займаюсь бісероплетінням. Завдяки захопленню бісеро, я зайняла 1 місце на обласному конкурсі для дітей з обмеженими можливостями  "Повір у себе". Призом стала путівка до табору " Артек" , куди я їздила відпочивати у червні 2010 р. Але найбільше я люблю книги. Мені завжди їх не вистачає. Тому я частенько захожу до бібліотеки. Моя улюблена письменниця - Муні Вітчер. Вона написала цикл " Ніна, дівчинка Шостого місяця". Найзаповітніша мрія - щоб колись і мої вірші стали для когось  улюбленими.
  

                       ***
Весняний гімн                                                                                                                                                                
Струмочки талої води                                         
Біжать, зливаючись у ріки...                                  
Благала весну я :"Прийди!                                     
Цю стужу розжени велику!"                                  
                                                                                     
Вона прийшла - прийшло тепло.                           
Закапав сніг з дахів водою.                                    
І на землі зійшло зело,                                             
Засяяло сонце наді мною.                                       
                                                                                      
Високі встали небеса,                                              
І освітили синявою.                                                  
А по землі ішла Весна                                              
Вмита ранковою росою.                                          
І я пішла за нею вслід,                                              
Скупавшись у водичці талій.                                                                 
Я слухала пташинний спів,                                      
Забувши всі свої 
печалі,                                                                                                                                
Їй всі вклонялись на путі.                                       
"Хвала весні" - птахи співали.                             
І навіть зорі чарівні                                                   
При ній яскравіше сіяли.                                          
                                                

***
Майбутньому коханню
                                       
Твої очі - скарбниця печалі,
Твої очі це радості дзвін,
Твої очі - це небо безкрає,
Це два сонця на твоїм лиці.

  Твої очі - бездонні озера,
Твої очі - купальські пісні.
Ну чому ця зявилась химера?
Я й не знала: ти будеш чи ні...

Чи прийдеш у життя моє птахом?
Чи залишиш мене в самоті?
Я про тебе нічого не знаю,
Ще не був ти в моєму житті.

Я одне тільки знаю напевне:
Приведеш ти із щастям печаль.
Та плекаю бажання таємне,
Потонути у твоїх очах.      

Бо ті очі - скарбниця печалі.
Бо ті очі - це радості дзвін.   
Бо ті очі - це небо безкрає,
це два сонця на твоїм лиці.   

Заспокойся, серце      

Заспокойся серце, хоч на хвилю,
Груди дика буря розрива.
Вчора я дитинства роси пила,
А сьогодні вже доросла стала я.
Відлетіли ластівки за море,
І тепер співають солов'ї .
Сіло сонце. Нині сяють зорі,
І горять купальськії вогні.
Вже пов'яли дзвоники дитинства,
мальви й ружі розпускають цвіт.
І любов пурпуровим намистом
Моє серце тягне, мов магніт.
Зло й добро, колись ще чорне й біле, змішалися у інші кольори.
Всі казки у вирій відлетіли,
На полицях інші вже книжки.
На моїм шляху, колись квітучім
Тепер поряд мальви і терни.
Часто небо закривають тучі,
Часто в серце йдуть гіркі думки.
Рідше мрія розгортає крила
І, бува, палаю у вогні.
Заспокойся, серце, хоч на хвилю,
Дай це все осмислити мені.

Клятва     

Ти болиш мені кожної ночі ,
Серце краєш кожного дня.
Повниш слізьми мені ти очі,
Україно кохана моя!
І душа розривається болем,
Хоч, здається, причини нема.
Ти давно вже, давно вже на волі,
Але щастя усе нема.
Україно моя єдина,
Ну чому у нас лихо таке?
В твоїй долі шумить все злива,
Ну, а сонце ніяк не зійде.
Через тебе горю у вогні,
І, нематиму я спокою,
Лиш тоді все мине мені,
Коли сонце зійде над тобою.
Як засяє щаслива зоря,
І прокинуться нарешті люди,
Я клянусь, Україно моя.
Завжди вірною тобі буду.
Завжди в серці моєму ти,
Будеш сонцем ясним сіяти,
Будеш зіркою ти світить,
І священним вогнм палати.
У душі ти моїй повік
Чарівливая, рідна, священа.
Хай минає за роком рік,
Найдорожча ти всеж для мене.
Моя радість, моя печаль.
Моє щастя, моя розлука.
Моя усмішка і сльоза,
Ти мій сміх і ти моя мука.
Україно, моя кохана!
Це усе не пусті слова,
Нехай стежку сховають тумани,
Віднайду тебе завжди я.
Не кричатиму я даремно,
не ловитиму з неба зірки,
Тільки ти у серці моєму
На сьогодні і на віки.

Життєвий вибір

Стіка час, мов у струмку вода,
І нам його дано не так багато.
Хтось щось знаходить, хтось щось покида,
Але ніхто не хоче утрачати.
Життя прожить - не поле перейти.
Там тисячу доріг і перехресть мільйони.
Хтось там спромігся до зірок дійти,
А хтось навіки впав у бездну чорну.
Комусь життя - суцільна боротьба,
Комусь воно - суцільне вічне свято,
Та яка б доля не судилась нам,
Потрібно щось творить й когось кохати.
Потрібно жити так, щоб знали нас,
Потрібно щось лишити за собою.
Єдиний хто не втомлюється - час.
Він все тече прозорою рікою.
Несе ріка хвилини, миті, дні
Вони пливуть і більше не вертають,
А Вічність очі підійме ясні,
Щоб нагадати, що життя минає.
Воно мине, і не вернеться більш.
Ми тільки пам'ять лишим після себе.
Від нас залежить: підемо до зір,
Чи в темряву бездонну упадемо.

Рудик Владислав навчається у 8 - А класі ЗОШ № 2 м.Бар. Вперше на уроках праці ознайомився із різними видами роботи по дереву  і це так захопило хлопця, що сьогодні це заняття стало професійним хобі. Влад вишуковує цікаві орнамети і створює власними руками такі вироби , які могли б використовуватися і в господарстві, і бути окрасою  приміщень. А ще неодноразово представляв свої роботи на різних виставках.                

***
"Бібліотека - це місце, де я духовно відпочиваю, знаходжу багато цікавого для свого кругозору", - так відповідала нам активна читачка нашої бібліотеки - Цяпець Ярослава Володимирівна.Сьогодні Ярослава вже учениця 9-класу НВК "ЗОШ І-ІІІ ст. №-2-гімназія" м. Бара. Ми, працівники бібліотеки, познацомилися із цією цікавою, розумною дівчинкою, коли вона була ще зовсім маленька. за книжками вона приходила із мамою чи бабаусею. Пішовши до школи, ярослава стала нашим постійним читачем, а ще веде щоденник читача. де до найкращих для неї книжок робить художні малюнки.  " Найбільше я люблю читати, цю любов до книжки привила мені матуся. Коли я була в четвертому класі брала участь в першому етапі Всеукраїнського конкурсу " Хочу читати" організованого редакцією журналу "Пізнайко", де стала переможницею. До речі, журнал "Пізнайко" був моїм першим журналом."
Всеукраїнський конкурс "Книгоманія", який проводився у 2009 роціу якому Ярослава Цяпець вийшла переможницею.
     " У вільний час я ще люблю вишивати - це моє хобі. Ниточка до ниточки, підбір кольорів і на тканині зявляється листочок, квіточка, а в цілому це чи картина, чи пейзаж, чи якась тваринка. Думаю вишити гарного українського рушника і сорочку", - сказала Ярослава. А зараз працює над композицією в подарунок школі. Ось на фото ви бачите фантазію Ярослави під назвою "Аромат квітів".
    Тож побажаємо Ярославі Цяпець успіхів, натхнення і щоб її мрії збулися.


    
     Сестрички Валентина та Наталія Лаврові - надзвичайно талановиті з розвинутою фантазїєю, діти. Дівчатка навчаються у ЗОШ№4, де на уроках трудового навчання усвоїли яку красу можна створити завдяки звичним матеріалам: паперу, тістові, бісеру тощо. Це так захопило учениць, що вони віришили свій вільний час, свої ідеї та задуми втілювати у прекрасні роботи. Дівчатка опанували майстерністю малювання, квілінгу, бісероплетіння, холодного фарфору і на цьому не думають зупинятись. А ще сестрички люблять читати і подорожувати. Крім того, в майбутньому Валентина мріє стати бібліотекарем, а Наталія - лікарем.
 
Яцькова Наталія учениця НВК І-ІІ ступенів №2-гімнаії гарна і талановита дівчинка. Вона любить читати, малювати, вишивати та виготовляти різноманітні вироби з бісеру, бумаги та природнього матеріалу. На ваш розсуд виставка її робіт.
 
 
Волошина Ірина - студентка Барського автомобільно-дорожнього тезнікуму, активний учасник художньої самодіяльності, користувач та волонтер бібліотеки. Талановита, щира та обдарована дівчина, яка окрім навчання займається різними видами прикладного мистецтва. Світ її захоплень немає меж.