Поетеса української сцени

    Недарма так називали акторку Наталію Ужвій. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетікаючи рухи, навіть коли вони швидкі - поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки. Її зовнішність охоче використовували режисери театру та кіно. Чимало «страждаючих героїнь» переконливо зіграла-проплакала-проскиглила актриса . Та не все так просто у феномені акторського таланту Наталі Ужвій.

     Народилася Наталя Михайлівна Ужвій 22 серпня 1898 року в містечку Любомлі на Волині, в селянській сім'ї. Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати робітничого щастя на Привіслянській залізниці. До 1912 року сім'я Ужвій жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там минали дитячі роки Наталі, там вона отримала початкову освіту - спершу в залізничному, а потім у міському дворянському училищі. Та дівчинці не вдалося далі продовжити навчання через матеріальну скруту в сім'ї. Наталя влаштовується працювати швачкою, але не лишає самоосвіти. Наполегливо і старанно готується вона до іспитів і в 1914 році успішно складає їх на звання сільської вчительки. Так, серед гущі народу, розпочинається трудова біографія Наталі Михайлівни. Побут, звички, культура і традиції села дозволили талановитій дівчині накопичити багатющий емоційний досвід, який потім живитиме її протягом усього творчого життя.
    Неабияка внутрішня сила не раз допомагала Наталі Михайлівні вистояти в екстремальних сценічних і життєвих ситуаціях. Так першою роллю Ужвій на сцені Театру ім. І. Франка, куди вона у 1936 році урядовим розпорядженням була переведена з ідеологічно розгромленого Харківського театру «Березіль», стала іспанська королева Єлизавета в трагедії Ф. Шіллера «Дон Карлос».
   Значно серйозніше випробування гідно подолала славетна актриса майже через двадцять років, коли за кілька днів по смерті дорослого сина, красеня-студента, талановитого Михася, мала грати Кручиніну у виставі «Без вини винні». За сюжетом п'єси О. Островського її героїня, впевнена у смерті маленького сина, зустрічає його дорослим і вони щасливо єднаються. Того вечора виставу прийшло дивитися багато ласих на сенсацію глядачів, знаючи про горе актриси. Але Ужвій зіграла блискуче. А чого це коштувало Наталі Михайлівні знала тільки вона і кілька найближчих друзів.
    Складних житейських ситуацій було в житті Ужвій чимало. І не варто порпатися в них, бо кожна людина має право на недоторканність свого інтимного «я». Хоча одну доведеться згадати, бо вона широко відома громадськості та важким каменем лягла на ім'я Н. М. Ужвій. Йдеться про зречення артисткою свого творчого вчителя Леся Курбаса, коли його було затавровано як ворога народу. Свідки твердять, що Ужвій тоді зі сльозами ентузіазму ганила режисера - «формаліста». І донині це ставлять їй на карб деякі сучасні надто принципові прибічники Курбаса.
    Через багато років, коли зник той суспільний страх, Н. Ужвій написала у своїй анкеті-біографії для Театрального музею ім. О. Бахрушина (Москва): «Лесь Курбас і Гнат Юра - це основа моїх знань, моєї майстерності». Гадаю, що в цих словах зріла актриса, що перестраждала ту давню свою вину, була щира.
    Родинне щастя Наталі Михайлівні забезпечив Євген Порфирович Пономаренко. Молодший за Ужвій на десять років, Євген Порфирович полонив її серце й дуже красивим романтичним упаданням за нею, і сюжетною колізією першої для них обох вистави на франківській сцені - шіллерівські королева Єлизавета та принц дон Карлос кохали одне одного... Пономаренко оточив кохану «ракушечку» великою доброю сім'єю.
     Сама ж актриса, здається, взагалі не знала такого поняття, як спокійне сімейне життя, коли йшлося про роботу над роллю, або ж взагалі коли справа торкалася сценічної діяльності. На жаль, Театр ім. І. Франка далеко не завжди уважно ставився до старості своїх зірок. Відомі гіркі прецеденти щодо завчасності проводів їх на пенсію. Не уникла цього й Наталя Михайлівна, випроваджена з театру прагматичним молодим директором комсомольського гарту. Тоді Наталя Михайлівна, мешкаючи вже на Ольгінській, гуляла у скверику перед театром, заклавши руки за спину і намотуючи кола, наче в'язень на прогулянці. Врешті, вона повернулась на сцену, її творча енергія здавалась невичерпною... Спекотного липня 1986 року Наталя Михайлівна, хвора на рак, передзвонила всім друзям і добрим знайомим - попрощалася перед далекою дорогою туди, звідки ще ніхто не повертався.
    Творчу працю Наталі Михайлівни Ужвій відзначено рядом високих державних нагород, званнями народної артистки СРСР та Героя Соціалістичної Праці.