Рідний край у роки війни

ЗАХОПЛЕННЯ БАРСЬКОГО РАЙОНУ

Напередодні війни стабілізувалася економічна ситуація в нашому районі. Як пише І. Барладін: «Успішно, невпинними темпами розвивалася економіка району – промисловість, сільське господарство, заможнішали радгоспи і колгоспи». Загалом життя людей більш-менш покращало, але було далеке від «ідеального» життя трудівника.
В суботу, 21 червня, в районі було проведено місцеві навчання для перевірки мобілізаційної готовності військовозобов’язаних на випадок війни і одночасно провірялася спроможність відбити напад ворога. По закінченні навчань перший секретар райкому партії А. Ф. Маняк і голова райвиконкому М. І. Гольберг провели підсумки маневрів і всі учасники роз’їхалися по селам. після цього керівники району вже пізнього вечора ще раз проаналізували позитивні та негативні сторони і намітили заходи щодо усунення недоліків. А на другий день о 12 годині дня довідалися, що розпочалась війна. У районі розпочалась мобілізація військовозобов’язаних, загалом з Барського району пішли на захист Вітчизни близько 19 тисяч чоловік.
Окремо варто зазначити, що в тридцяті роки минулого століття, а саме в 1931-1934 рр., на території Барського району було споруджено ряд довгочасних вогневих споруд (дотів), які входили до Летичівського укріпленого району. Але на початок війни ці споруди виявилися застарілими, крім того відступаючі війська Червоної армії їх просто не встигали зайняти, щоб утримувати оборону.
12 липня війна впритул підступила до рубежів району. Перші бої зав’язалися біля Ходак та Гулів. Оборону тримала 58 гірськострілецька дивізія 13 стрілецького корпусу 12 армії Південно-Західного фронту. Противник мав подвійну перевагу у живій силі і техніці, а в авіації – навіть потрійну. Але завдяки мужності та героїзму радянських воїнів ворог просунувся лише на невелику територію.
Після декількох битв Гулі та Ходаки були захопленні, німці ж почали просувалися на Ялтушків. Швидко захопивши це село, ворог вважав, що шлях по шосейній дорозі на Бар їм тепер відкритий. Але за селом наткнулися на кулеметний вогонь з дота і були зупинені. Два дні не давали змоги прорватися на Бар німцям мужні захисники з дота. На другий день фашисти провели масований обстріл дота з гармат, але майже даремно, тому що воїни стояли на позиції. По прибутті танків, німці прорвалися до дота. Дванадцять безстрашних захисників разом з командиром загинули, але не здалися. Їх подвиг є неоціненим, тому що вони на два дні задержали просування ворога, знищивши при цьому чимало ворожих солдат.
Не маючи можливості прорватися на Бар, фашисти вирішили успішним маневром прорватися через село Мар’янівку на станцію Копай, через Попівці, Носківці і з ходу захопити Жмеринку. Але й тут, невідомий боєць зірвав всі їх наміри. Коли всю дорогу через греблю запрудили фашистські колони, боєць відкрив нищівний вогонь. Перші ряди були скошені наповал, а в задніх колонах почалася паніка. Деякі німці повзли в ячмінь, але зі схилу їх було добре видно і боєць не давав їм змоги на прорив.
Не менш впертого опору зазнали фашисти, намагаючись мотомеханізованою технікою вийти на Бар в обхід через Гармаки. Цей шлях також був під прицілом артилерійського доту і, коли вороги розтяглися по дорозі довгою колоною, артилеристи спочатку вдарили по передній частині колони і перекрили рух вперед, а згодом перенесли нищівний вогонь на замикаючу частину колони.
Ще два великих бої провели підрозділи 58 дивізії біля Борщів і Миток.
Під Борщами оборонці тримали оборону до вечора, знаходячись у палаючому селі. Лише під вечір за наказом командування наші війська почали відхід, залишивши для прикриття відступу старшого лейтенанта з бійцем. Вони замаскувалися в різних місцях з ручними кулеметами. Знову розпочався бій. Потім кулемети замовкли. Фашисти увійшли у село. Жителі села знайшли трупи безстрашних захисників і похоронили їх. Тоді загинуло 15 мешканців села, деякі були поранені і частина села згоріла.
16 липня, захопивши містечко Вовковинці, ворог двома батальйонами піхоти та 200 мотоциклістами розпочав наступ по шосе вздовж залізниці в напрямку сіл Лука-Барська – Васютинці. До кінця 16 липня фашистські війська майже без бою захопили місто Бар, обійшовши правим крилом фланг нашої 58-ої гірськострілецької дивізії. Того ж дня з міста виїхали перший секретар райкому партії А. Ф. Маняк, голова райвиконкому М. І. Гольберг та рай військом Кошерев. Напередодні приходу ворогів з міста було евакуйовані промислові підприємства. робітники та члени їх сімей.
Прорвавшись з Бара на Митки вороги рвалися на Копайгород, намагаючись обійти лінію, укріплену дотами по річці Лядовій. Наші артилеристи зайняли вигідні позиції коло села Кошаринець і, як тільки фашистська мотопіхота виїхала з-під залізничного моста. вони накрили їх прицільним вогнем з гармат. Кілька раз вони спробували прорватися, але понісши значні втрати, відкочувалися назад.
Біли й епізодичні бої в інших місцях нашого району. Після впертих боїв лише 20 липня 1941 року фашистам вдалося захопити Копайгород, а 22 липня окупувати весь район. за це вони розплатилися ціною немалих жертв і втрат техніки. 


ОКУПАЦІЯ

У серпні Гітлер видав указ про поділ загарбаної території. Частина Вінницької області, в тому числі Копайгородський район і південні села Барського району, була включена в так звану Трансністрію (Задністров’я) і передавалася боярській Румунії. Північно-західну частину Барського району було включено в склад Рейхкомісаріату України під управлінням Коха. Було визначено кордон. Він проходив по річці Лядовій, Мощаниці до Сеферівки, а звідтіля по дорозі на бар мимо сіл Терешок, Гавришівки, Йосипівни до річки Рів. і далі смуга кордону йшла по р. Рів аж до впадіння її в Буг.
Німецька частина Барського району була включена в склад кам’янець-подільської області. на ній було утворено Барський округ. в яких входили населені пункти Муровано-Куриловецького і Яришівського районів. Створенні у серпні-вересні сільські та міські управи отримали завдання, як зазначалося в наказі, проводити свою роботу так. щоб в першу чергу були забезпечені інтереси німецького війська. Такі ж порядки встановлювали і на територіях, підвладних Румунії.
Тут було утворено два райони (притури): Барський з центром на ст. Бар і Копайгородський. В селах діяли сільські управи (примарії), які очолили запроданці українського народу, зрадники батьківщини. Колгоспи загарбники перетворили в «громадські господарства», щоб легше було забирати продукти і сировину. Для їх керівництва призначили своїх ставлеників.
У кожному селі румунські окупанти тримали жандарма, а у великих – два або й більше, які мали повну владу над усіма і усім.
Жителі с іл. і міста стогнали під тягарем податків. Дійшло до того, що навіть були податки за медичне обслуговування, якого насправді не було, та на собак. Худобу і весь урожай з «громадських господарств» забирали, нерідко не лишаючи нічого на життя.
На окупованих територіях люди не мали ніяких прав, крім права працювати на загарбників. Місцеві управи були призначенні для збору податків і тримання населення у покорі. За невиконання – розстріл.
Восени 1941 року у барі фашисти створили гетто для єврейського населення. Звідти під наглядом поліцаїв водили їх на різні роботи. За роботу не платили, а могли лише побити, якщо працював не досить старанно.
На переселення в гетто окупанти відводили лічені годині. творені гетто німецькі нацисти обнесли кількома рядами колючого дроту, виставили посилену охорону. З часом в’язням гетто запровадили спеціальні позначки, які фактично забороняли їм покидати гетто без дозволу, відвідувати магазини, ринок, людні місця, заходити до знайомих, користуватися кінним транспортом, який на той час був у місті.
При переселенні кожен мав можливість узяти з собою в гетто не більше 3 кг. ужитків та цінні речі, які в подальшому при розстрілах фашисти та поліцаї вилучали на свою користь.
У серпні 1942 року фашисти здійснили масовий розстріл євреїв з Барського округу за містом, біля дороги на Гармаки.
Другий розстріл євреїв здійснили восени 1942 року біля Івановецького лісу. В цей час було розстріляно багато комуністів, активістів, в тому числі депутата Верховної ради УРСР, члена уряду Радянської України, знатну ланкову з Слободи-Ялтушківської Параску Бугу.
Румунські фашисти зігнали євреїв з сіл у Копайгородське гетто. В ньому також розмістилося кілька тисяч євреїв, пригнаних з Румунії. Оскільки в Копайгородському гетто всі не вміщалися, більше двох тисяч з них розмістили в колишніх радгоспних свинарниках за кілька кілометрів від Примощаниці.
Румунські фашисти євреїв не розстрілювали, а прирекли на вимирання від голоду і холоду.


ПІДПІЛЬНА БОРОТЬБА

Працівники району не мирилися з фашистською окупацією. Виникали підпільні групи. Першу підпільну групу організували в селі Ялтушкова інженер цукрозаводу В. С. Банос, агроном О. Ф. Ченчик і бухгалтер кооперації Г. С. Кришталь восени 1941 року.
Потім у їхню групу включилися робітники, службовці, найбільше учителів та медпрацівників. Очолював групу В. С. Банос. У нього на квартирі був радіоприймач.
У квітні 1942 року в Ялтушкова створили ще одну підпільну групу, під керівництвом директора школи І. М. Щербацького, яка поширювала свою діяльність на село Гулі та інші села. В лютому 1943 року обидві групи встановили між собою зв’язок і діяли спільно. Вони підтримували зв’язок з Кам’янець-подільським підпільним обкомом партії, оскільки з Вінницьким обкомом партії не змогли встановити зв’язку, тому що  він знаходився в Поліській області Білорусії.
В травні 1942 року вчитель Микола Гринник і лейтенант Павло Кривда створили підпільну групу в селі Примощаниці, яка поширювала свою діяльність на села Верхівку, Мартинівку, Киянівку, Митки, Матійків, Трудолюбівку. В с. Примощаниці і Мартинівці були радіоприймачі. Вони закликали населення не коритися окупантам, організовували акти саботажу. В червні 1943 року в Матійківському лісі відбулася міжрайонна нарада представників підпільників Барського, Жмеринського і Шаргородського районів для координації дій. Було вирішено готуватися до збройної боротьби, повсюдно збирати зброю, відбивати її у ворога. Першу партію зброї передали групі Кривди підпільники Л. Росочинський та В. Сорочинський, які працювали на Барському зерноскладі. Далі підпільники вчинили напад на румунський прикордонний загін. 11 січня 1944 року німцями були заарештовані учасники групи Гринник і Фельберг, що були розстріляні після важких катувань. Решта учасників приєдналися до Вінницького партизанського з’єднання ім. В. Леніна.
У селі Гармаки, у лютому 1943 року було створено підпільну організацію, яку очолив Колісниченко. Група була невелика. складалася з 9 чоловік. Головною діяльністю групи було розповсюдження листівок серед населення. в 1944 році група поповнила ряди загону ім. Щорса.
В Бару підпільну організацію було створено в лютому 1942 року, а в червні – підпільно-патріотичний комітет-штаб підпільної групи, до якого увійшли бухгалтер маслозаводу Л. Л. Геменний, С. І. Козловський, а також керівник Ялтушківської групи Банос. Було призначено явки – в квартирах Горбатого, Заболотної, в с. Шершнях – у вчителя Короля, встановлено зв’язок з підпільниками сусідніх районів. На складі, де працював Я. Валентюк, знаходився радіоприймач штабу. Тут приймали зведення Радінформбюро, а потім на цьому матеріалі випускали листівки. розповсюджували їх серед населення. Богданов, Халезін, Якупов спалили залізничний міст біля станції Бар, влаштовували аварії на цукровому заводі, виводили з ладу машини і деталі на спиртовому заводі. Підпільники збирали зброю, заготовлені продукти, медикаменти. Згодом, у1943 році, Барська підпільна група поповнила ряди загону Соболєва. Партизани громили поліцейські загони, німецькі обози, знищили фашистську варту на кінному загоні с. Гулі, а коней роздали селянам.
Населення надавало велику допомогу партизанам продуктами, приготуванням їжі, взуттям, одягом, цінними даними про противника. Селяни охоче йшли у провідники. У газеті „Барський вісник”, яку видавали окупанти, від 25-26 лютого був поміщений такий наказ: „За останній час в окрузі з’явилися радянські бандити і місцеве населення надає їм притулок, їжу, транспорт. Наказую: всім старостам негайно доносити гебітскомісаріату про появу бандитів. Той, хто надає допомогу бандитам буде повішаний, будинок спалений, а майно конфісковане. Той, хто видасть бандитів, буде нагороджений.
Під вечір, 5 березня 1944 року партизанська розвідка на конях появилася в селі Верхівці. Німецькі прихвосні якраз відсиджувалися в теплих хатах. А румунські солдати саме цього дня повернулися з Копайгорода в Примощаницю і вибирали місця, щоб рити траншеї для постів. Люди, звичайно, розповіли розвідникам про це. Досить було кілька пострілів партизанам по Примощаницькому парку і воїни Антонеску в паніці. Залишивши все спорядження, утекли знову в Копайгород. Увечері у Верхівку і Примощаницю вступили Вінницьке партизанське з’єднання ім. Леніна та партизанське з’єднання ім. Щорса. Вони зайняли ці та навколишні села. Люди радо зустріли партизанів. Розмістили їх у своїх хатах, пригощали, прали білизну, ремонтували взуття, одяг. Допомагали чим могли. В селах, зайнятих партизанами, з складів, комор, крамниць все продовольство, зерно було роздане людям.
Слід додати, що в ті дні була відлига, снігу майже не було. Зранку, 8 березня батальйон румунських військ, підкріплений запроданцями, почав наступ на Мар’янівку та Примощаницю. Але навальним ударом партизанів він був вщент розбитий. Дізнавшись, що румунські війська розбиті, гітлерівці в Барі сполошились, запанікували і вже намірялися тікати в Кам’янець-Подільський, дорікаючи і погрожуючи румунському командуванню Могилеві-Подільському, що їх регулярні частини не можуть справитися з партизанами. румунське командування висадило на ст. Копай понад дві тисячі піхотинців, близько чотирьох сотень кіннотників, 6 танків і артилерію. Знову загримів бій. Завдяки вдалому розташуванню партизан та удару кавалерійської бригади в тил ворога, румунські солдати почали тікати, понісши великі втрати. Загалом було знищено понад 500 карателів, 37 захоплено в полон. Тоді ж було пущений під укіс військовий ешелон.
Партизанська боротьба була іноді і масовою, іноді вражала героїзмом, але боротьба була вперта, яка не давала спокійно контролювати ці землі фашистам. Ця боротьба була дуже результативною, оскільки на кону стояла свобода кожної людини і загалом народу від німецько-румунських окупантів.


ВИЗВОЛЕННЯ КРАЮ



19 березня, після визволення Жмеринки та Станіславчика війська 38 армії 1-го Українського фронту вступили в південно-східні села нашого району, спрямувавши свої удари в напрямок шосейної дороги Бар-Кам’янець-Подільський, щоб перекрити її і закрити відступ фашистам. Це була єдина дорога, по якій окупанти відступали через заболоченість ґрунтових доріг. Дізнавшись про це, розвідники 205 полку, 70-ї гвардійської дивізії раптово напали на відступаючих фріців по шосейній в селі Журавлівці. Захопили її, перегородивши відступ. негайно викликали мінометників, які почали громити скопища живої сили і техніки на шосейній дорозі поблизу Журавлівки, Терешок, Чемерис. Захоплених у полон гітлерівців відправили у Сеферівку під конвоєм, куди підходили наші війська і де згодом розмістився штаб. трохи більше 20-ти розвідників і мінометників стримали майже на десять годин ворожу навалу на шосейній. Сили були дуже мізерні. Озвірілі гітлерівці сформували ударне угрупування з  піхоти. танків, самохідок і бронетранспортерів і ринулися в сліпу атаку. В нерівному бою загинуло 11 розвідників і мінометників. Інші відступили. Пораненого розвідника Капітонова П. врятувала заховавши на горищі Корчинська Варвара. Увірвавшись в село оскаженілі гітлерівці вбили в пришосейних хатах вбили 9 чоловік і 2-річну дитину. Ворог прорвався не на довго. На другий день наші ударні сили навальним ударом знову перекрили важливу магістраль.
Подолавши бездоріжжя, артилеристи підтягнули гармати, громили скупчення фашистів прямою наводкою, інша артилерія обстрілювала з Буцнів. Місцями шосейна була забарикадована розтрощеною ворожою технікою. Створилось протистояння: недобитки, утікаючи з Журавлівки (тоді Чемериси-Волоські) на Бар, інші, свіжі сили, напирали з Бара. Тоді це каламутне скопище рушило на Сеферівську долину. Техніка застрягла в багнюці, а живу силу розтрощила артилерія. На долині все перемішалося: техніка, коні, люди. В безтямній паніці ті, що врятувалися, кинувши техніку, відступили на Бар.
Внаслідок цього наступу в районі бара було відрізано 5 ворожих дивізій та  іншого зброду з розпорошених частин і величезну кількість військової техніки. в цей час в Сеферівку вступили передові частини 155 стрілецької дивізії. зробили ривок звідси на Терешки, де зайняли оборону по залізничному насипу. Передові частини 70 гвардійської дивізії із Журавлівки, обхідним маневром пішли на Пилипи, Слободу-Ялтушківську, Біличин і Гулі, щоб затиснути в кільце недобитки гітлерівців в районі Ялтушкова. вони захопили шосейну між біли чином і Гулями. Частини 211 стрілецької дивізії, визволивши Маньківці, Мальдівці, Войнашівку, ст. Бар і Пляцину, зав’язали блокадні кровопролитні бої біля Йосипівки і на Балках.  Найбільш запеклі бої з фашистами вели 155, 211, 222 дивізії, які зайняли Окладне, Адамівку, Гавришівку і Терешки, стримуючи безконечні контратаки ворога, що намагався прорватися з Бара. Окремі села по кілька разів переходили з рук у руки. 5 разів вели шалені контратаки фашисти на Адамівку. але втративши 400 чоловік, припинили їх. Громлячи ворога, воїни 305 дивізії визволили Луку-Барську, Васютинці, Іванівні й 25 березня о 18 годині вступили в Бар.
У цей час друге угрупування ворога рухалося з Гармак на Мигалівці. Маючи численні переваги він наступає з двох напрямків проти 211 стрілецької дивізії. Наші ледве втрималися.
38 армія в складі 1-го Українського фронту в основному визволяла Барський район. Їй допомагали 18 армія, яка наступала в напрямку Комарівці-Гармаки, та 40 армія по лінії Українське-Лісове. Ворог зазнав значних втрат: майже 30 тисяч убитими, 5 тисяч полоненими. наші війська зазнали в шість разів менших втрат. Уся шосейна дорога була забита фашистською технікою. Скажімо після відновлення радянської влади в кожній  районній установі було по кілька легкових автомашин, багато спорядження, обмундирування.
Проїжджаючи через Бар, командуючий 1-м Українським фронтом маршал  Г. К. Жуков високо оцінив дії 38 армії, сказав командуючому 38-ю армією К. С. Москаленку: «Славно попрацювали ви тут під Баром...»
Нарешті після чорних днів фашистської окупації, яка тривала два роки і дев’ять місяців настало довгождане визволення. збитки, завдані загарбниками, величезні: розграбували і розорили 64 колгоспи і радгоспи, 18 тракторів, 35 комбайнів, багато іншої техніки, тисячі коней, всі ферми, 2 МТС, підприємства, вивели з ладу Ялтушківський цукрозавод. В Барі спалили лікарню, кінотеатр ім. Шевченка, пошту, багато житлових будинків, текстильну фабрику, спустошили школи, бібліотеки. Якщо врахувати, що до нашого району приєднано Копайгородський, то ці втрати будуть в два рази більші.
На війну з обох районів мобілізовано було 20 тис. чоловік, загинуло 7 тис., розстріляно гітлерівцями 10 тис., поранено 4 тис., при визволенні району загинуло 1200 чоловік. Ось таких спустошень завдала війна.


ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ


Центральна частина міста. Площа Пам’яті.
У 1983 році на честь радянських воїнів, жителів Бара, захиблих у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр., у місті було споруджено меморіал, який займає територію в 0,7 га.
У центрі площі Пам’яті на багатоступінчастому постаменті (вис. – 0,4 м.) встановлено обеліск у вигляді стилізованого багнета (вис. – 10 м.), біля якого височіє залізобетонна скульптура воїна (вис. – 405 м.). Скульптура виготовлена в майстернях Львівського художнього фонду (скульптор – Л. Гром, проект архітектора П. Чорного). Біля підніжжя скульптури – чаша вічного вогню, зліва і справа розміщено по шість постаментів із чорними похилими мармуровими плитами, на яких увіковічнені воїни-земляки, жителі міста. На першому та другому постаментах зліва та першому справа – меморіальні написи. На алеї, що веде із вулиці Соборної до обеліска та скуптури воїна, розташовано: зліва 8 похилих постаментів, покритих чорними мармуровими плитами, справа – 9 (вис. – 0,6 м.). На плитах викарбувано прізвища 424 осіб жителів міста, загиблих на різних фронтах у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.


Південна частина території колишньої фортеці, вул.. Буняковського, 7.
Тут знаходиться шість братських могил, в одній із яких (крайня зліва) поховані учасники громадянської війни 1917-1920 рр. Кількість похованих та прізвища не встановлено. Відомі прізвища чотирьох осіб: Ж. Блек, Г. Майков, Д. Мазур, М. Просяновський. В узголів’ї могили на похилій плиті із сірого мармуру викарбувано лише два прізвища: Ж. Блек і Г. Майков.
У п’яти братських могилах 1941-1944 рр. поховано 477 воїнів радянської армії 96-ої гірсько-стрілкової дивізії; 151-ої СД; 183-ої СД; 201-ої СД; 305-ої СД та інших частин, які загинули в бою за звільнення міста й навколишніх сіл від німецько-нацистських загарбників у період із 19 по 25 березня 1944, а також партизани зі з’єднання Мельника, що були перепоховані в 1967 році з братської могили, яка знаходилась на громадському кладовищі села Матейків. Усі прізвища похованих відомі.
У 1973 році в узголів’ї шести братських могил у центрі поховань було встановлено пам’ятний знак – залізобетонну скульптуру воїна (вис. – 3,5 м., авт. – Л. Гром). Воїн схилив голову, простягнувши символічний меч над могилами полеглих. На двоступінчастому бетонному постаментів (розм.. – 1,5х1,3 м.) викарбувано меморіальний напис. Біля підніжжя скульптури воїна-визволителя (паралельно одна до одної) розміщено 6 братських могил. Поховання займає територію 15х20 м.


ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Богатир Петро Устинович
Народився в 1914 році в с. Слободі-Ялтушківській Барського району. З 1936 р. – у лавах Радянської армії.
В 1940 р. брав участь у війні з білофінами. Очоливши батальйон, політрук П.Богатир провів розвідку боєм і першим увірвався у ворожі траншеї. Вдруге замінив загиблого командира і здійснив успішний наступ. За зразкове виконання бойового завдання в квітні 1940 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Воював на Південно-Західному, Донському, Північно-Західному і 2-му Прибалтійському фронтах. Нагороджений орденом Леніна, орденом Великої Вітчизняної війни І-го ступеня, багатьма медалями.

 
 Медвецький Микола Васильович
Народився в 1917 р. в с. Буднях Барського району. До війни працював інспектором Барського райзем-відділу.
    Воював на Калінінському і 1-му Прибалтійському фронтах. За ратні подвиги нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоної зірки, багатьма медалями.
Біля с. Антабалга Литовської РСР в запеклому бою з переважаючими силами гітлерівців 11 липня 1944 р. Медвецький підірвав себе і фашистів зв’язкою гранат. Батарея втримала позицію. За цей подвиг йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.


Якимчук Олександр Іванович
Народився в 1923 р. в с. Слободі-Ходацькій. Брав участь у боях на Калінінському, Ленінградському і 1-му Українському фронтах. У важких вуличних боях за м. Вроцлав у лютому 1945 р. рота лейтенанта О. Якимчука оволоділа за день п’ятьма кварталами. При просуванні потрапила в оточення і викликала артилерійський вогонь на себе. В цьому бою був контужений. За виявлену відвагу і героїзм у червні 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна, Червоного прапора, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступенів, багатьма медалями.

     
Щербаков Олег Миколайович
Народився в 1925 р. в м. Одесі. З 1934 року батьки жили і працювали в с. Верхівці Барського району. Олег навчався в місцевій школі, перед війною виїхали в Одеську область.
Бойове хрещення одержав влітку 1944 року під Ленінградом і був призначений командиром танка. При визволенні Естонії у вересні 1944 р. лейтенант Щербаков неодноразово проникав в тил ворога і завдавав значних втрат. Першим увірвався в Таллінн, Хапсалу. В березні 1945 р. О. М. Щербакові присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Свій останній бій провів під Віднем у березні 1945 р., коли йому було 20 років.


КАВАЛЕРИ ОРДЕНА СЛАВИ ІІІ СТУПЕНІВ

     
Ляховський Петро Самойлович
Народився в 1904 р. в с. Сеферівці. В 1929 р. пішов служити в Червону армію. З санітарною сумкою санінструктор П.С. Ляховський пройшов фронтовими дорогами, визволяючи Західну Україну, Чехословаччину, Польщу, Угорщину, Австрію. В складній бойовій обстановці виносив з поля бою поранених бійців. А одного разу, коли загинув командир, очолив взвод і провів його в тил ворога, виконавши бойове завдання. За сумлінне виконання бойових завдань П,С, Ляховський нагороджений орденами Слави трьох ступенів, орденом Червоної зірки, багатьма медалями.

Вітомський Федір Альбінович
Народився в 1906 р. в м. Браїлові Жмеринського району.
Воював на Південно-Західному, 1-му і 3-му Українських фронтах. Визволяв Зах. Україну, Польщу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Австрію, Німеччину. В 1944 р. нагороджений двома орденами Слави. При визволенні польського міста Жешув старшина мінометної батареї Вітомський зумів відрізати залізничний вузол, в результаті чого ворог втратив величезну к-сть техніки. Особисто знищив 40 і поранив 20 гітлерівців.
Орден Слави І-го ступеня отримав у 1945 році за забезпечення успішної переправи через Дунай біля Будапешта. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І-го ступеня і багатьма медалями.

Савчук Микола Васильович
Народився в 1922 р. в с. Ялтушкові в сім’ї робітника. Навчався в місцевій школі, робфаці. В 1940 р. – в школі повітряних стрільців у Новгороді
  Після закінчення школи у вересні 1941 р. до кінця війни був стрільцем-радистом бомбардуваль-ної авіації, воював на Північно-Західному, Ленінградському і 3-му Білоруському фронтах. За час війни здійснив 183 бойових вильоти в тил ворога, особисто знищив 6 фашистських літаків. За зразкове виконання бойових завдань нагороджений орденами Слави 3-х ступенів, орденом Вітчизняної війни І-го ступеня, багатьма медалями.



Немає коментарів:

Дописати коментар